Читати книгу - "Забудь-річка"

те, чого вчив у дитинстві батько, і те, що діялося у Червоній Армії, важко було навіть порівняти. Бо батько у страшному сні не міг побачити, що перед атакою комуністів будуть ставити позад лави, щоб вони стріляли у тих, хто затримується або залягає під вогнем. Він уявити собі не міг особливих відділів, які спеціалізувалися на розстрілах солдатів власного війська. Степан один раз бачив, як це відбувалося — побитого, ледь живого хлопця, провина якого полягала у тому, що він не застрелив товариша, який перебіг до німців, тягли попід руки до дерева. Босі ноги волочилися по землі, рот відкрився у німому крикові, бо всі звуки з легенів вже вибили на попередньому слідстві. Його прив’язали до дерева, зачитали вирок і за командою «Вогонь!» троє солдат, що їх насправді не відрізнити було від засудженого — таких само худих, лисих та вухатих — вистрелили з гвинтівок. Вони пожаліли свого товариша, тому стріляли невлучно, кулі потрапили у ноги та плече, викликавши у прив’язаного гортанний нелюдський крик.

Лави здригнулися від цього крику, поки капітан-особіст дострелив бідака зі свого пістолета, а потім дав по мордам виконавцям вироку, попередивши, що наступного разу вони поміняються місцями із засудженим.

І Святослав-Степан зрозумів, що іноді влучний постріл може стати проявом гуманізму.

Він слухняно ішов у наступ, коли гнали, тупо стріляв кудись уперед, тому що командири попереджали — у кого залишаться патрони, той саботажник. Але сам поки не вбив жодної людини — він не називав їх ворогами, бо в глибині душі розумів, що за інших обставин міг би опинитися по інший бік фронту. Проте якщо вже потрапив сюди — треба змиритися.

Святослав-Степан не вірив німецьким листівкам, які обіцяли перебіжчикам добру їжу і теплий прийом, хоча насправді йому пощастило, і частини, в яких воював, жодного разу не потрапляли в оточення. Але оточення — це одне, а ініціативний перехід на сторону супротивника — зовсім інше, це зрада, і не якихось там комуністичних ідей, бо німці — такі точно соціалісти, а зрада своїх товаришів, з якими ділиш пайку махорки, шматочок тепла і кавалок душі.

Степан Шагута став справжнім солдатом. Він не ліз у герої, і водночас не ховався за спинами. Розумів, що має зберігати своє життя для того, щоб битися з ворогом — і тому що десь там, за лінією фронту чекають на нього Софія — найкраща у світі жінка та Марійка — найкраща у світі донечка. Розумів, що має вижити, але не ціною життя ближнього.

Розумів, що у будь-який момент може наразитися на кулю, міну, снаряд, багнет, бомбу чи інший людський винахід, створений для знищення собі подібних — або опинитися прив’язаним до дерева перед трьома солдатами та особістом — якщо бодай з кимсь поділиться своїми думками та спогадами. Тим більше, що пильний комсорг Пєньков прискіпливо приглядався до кожного руху «зрадника-хохла» і, здається, ладен був залізти в голову, під черепну коробку, щоб викрити там потенційного ворога.

Ні, Святослав Ліщинський залишився десь далеко на рідному Тернопіллі, а тут і тепер був тільки Степан Шагута, мовчазний, хазяйновитий, непримітний і надійний вояк. А може, й не існувало ніякого Святослава Ліщинського — гімназиста, студента, нареченого? Може, Софія і Марічка — це лише виплід фантазії, який покликаний зберегти людську подобу в одній з тисяч мовчазних худобин, що їх женуть степом? Може, вони вигадані лише задля того, щоб з’явився сенс виживання у цьому кривавому котлі?

— Чуєш, каже, гола людина у темряві світиться? — вивів Степана з роздумів голос Василя Коцюруби, сина «ворога народу».

— Ну а ти шо?

— А я кажу, давайте перевіримо. Знімаю шинелю і показую. Світиться? Він каже: ні. Я: ну от. А він знаєш, що?

— Шо? — спитав заінтригований Мишко–одесит.

— Каже, ти, боєць, сильно вумний, сперечаєшся з командиром. Сказано тобі: світиться, значить що треба казати?

— Так точно, свєтітца! — зареготав Мишко.

Василь зрадів:

— От-от. Я так і сказав: так точно, світиться. Він побурчав і пішов. А я досушив одяг і тоді вдягнувся. Бо не будеш же в мокрому ходити.

Степан Шагута потягнувся і сказав:

— Давайте спати. Розмовами ситий не будеш.

— А спанням шо, будєш? — уточнив Мишко, але це вже виключно для підтримання свого одеського авторитету.

Почали вмощуватися колом біля багаття, яке обіцяло дарувати тепло від просмоленої деревини ще кілька годин.

І тільки тепер, поклавши попід голову речовий мішок, а зігнутими ногами впершись у мішок Василя, Степан Шагута зметикував, що сьогодні — 6 січня. А значить — Святвечір. Вечір, коли у рідних Бережанах приймають колядників та їдять кутю, бажають найкращого близьким та моляться Богу за далеких. А тут у нього качан кукурудзи з кінської торби замість куті та Віфлеємський вогонь із краденої командирської шпали.

Здається, новонародженому Спасителю у яслах все-таки відміряно було трохи більше.

— Нова радість встала, якой не бувало… — проспівав Степан подумки, і не встигнувши закінчити фрази, заснув глибоким сном.

Ранок почався з незрозумілої метушні. Хтось кричав, сюди-туди снували офіцери, у досвітніх сутінках перечіпаючись об тіла бійців.

Степан відкрив очі, сів на землі і приклав руки до згаслого багаття. Земля, здавалося, іще зберігала тепло вчорашнього вогню.

Поруч підвівся Мишко-одесит, Василь, відвернувшись від вітру, дзюрив на сніг, залишаючи у цьому степу свій біологічний слід. Мурад, що зранку, користуючись темрявою, тайкома творив свій намаз, злякано озирався — чи не він бува став причиною переполоху?

— Шо за кіпіш? — гукнув Мишко вістового, що пробігав поруч.

— Та комсорга убілі, — охоче поділився новиною той.

— Пєнькова?

— Ну а каво? Ночью какая-то сука штиком заколола. В горло.

— Нічо сєбє! Діверсанти?

— Та какоє там! Наш. Іщут єво. — Вістовий махнув рукою і побіг далі.

Запанувала тиша. Степан здивовано підвів голову від багаття.

Мишко мовчки дивився на нього. І Василь дивився. Навіть Мурад з Панчуком не зводили очей зі Степана.

— Ви чого? — запитав Шагута.

— Нічого, — знизав плечем одесит. — Всьо нормально. Да, хлопци?

Степан роззирнувся навкруги і знову зустрів очі, що дивилися на нього зусібіч. Ситуація ставала небезпечною — попри темряву сусіди могли звернути увагу на дивну зосередженість бійців третьої роти. І Мишко першим зрозумів це:

— Кому стоім? Давай, собірайся! Говорят, что машини прішлі, жрать дадут.

Звістка про їжу моментально вивела всіх зі ступору і бійці повернулися до своїх справ — поправляли амуніцію, випорожнялися на сніг.