Читати книгу - "Забуття"

Олю. Їхні терапевтичні сеанси завдяки Скайпу стали регулярними. Жінка поволі почала виходити з будинку, і з часом радіус, на який вона була здатна віддалятися від нього, збільшувався. Ніби псові метр за метром попускали ланцюг.

— Тепер, — казала Оля, — вона може виїжджати на тридцять кілометрів — у сусіднє селище на базар. Між нами сімдесят кілометрів. Ще треба трохи попрацювати, щоб зустрітися.

На прикладі жінки Ікс Оля хотіла продемонструвати, що і мені колись попустять ланцюг на шиї. Тобто я сама собі його попущу. Але не він турбував мене найбільше. Напружившись, я змогла би виходити на психотерапію, як виходила в магазин за продуктами. Просто час, потрібний для подолання заданої відстані, був би у кілька десятків разів більшим, ніж звичайно. Мене лякала незворотність процесів у мозку, ось що. При нагоді я запитувала Олю, чи вона впевнена, що зможе розрізнити момент, коли я збожеволію по-справжньому. Оля запевнила, що зможе. Сказала, що такі люди, як я, з розуму не сходять.

Її оптимізм і співчуття давали свої результати. П’ятихвилинну відстань від дому до продуктового магазину я вже долала не за три години, а за дві з половиною, наприклад. Руки почала мити не тисячу разів на день, а дев’ятсот дев’яносто, іноді навіть кілька разів без мила. Все рідше бралася до підлоги, не кожного дня, а три-чотири на тиждень. Знову повернулася до творчості і написала кілька оповідань — переважно про страх і смішні людські божевілля. Наприклад, що одна жінка вирішила їсти саму картоплю, бо так простіше. Хотіла здійснити переворот у традиційному людському харчуванні і назвала себе картоплеріанкою. Правда, успіху не зазнала.

Всі оповідання починалися незмінно словами: «Одна жінка…», «Один чоловік…», знову «Одна жінка…», немовби одиничність раптом почала відігравати надзвичайно важливу роль. Уже не мало значення, про що йшлося далі. Так, напевно, я переходила зі звичайної фази «всі» (бути всіма, бути як всі) в екстремальну фазу «одна» (я одна, що я за одна, якась невідома, одна-єдина).

Я почувалася страшенно самотньою. Розповідала Олі про Липинського, але вона не хотіла слухати:

— Ми обговорюємо тебе чи якусь історичну особу з минулого століття?

— Ну, ця історична особа не мала можливості терапії…

Моє захоплення історією Оля трактувала як «інтелектуалізацію» внутрішнього конфлікту, мовляв, я ховаюся в розумі, щоб не відчути чогось сильного і ганебного. Чого саме, так і не сказала.

Був липень, здається, коли я зважилася на відчайдушний крок — поїхати у Волинську область, щоб відвідати затурцівський маєток Липинських. Тоді я вже більш-менш спокійно почувалася на вулиці, підлогу в квартирі мила раз на тиждень, як всі нормальні люди. Але громадський транспорт усе ще лякав, тим паче, що подорож на Волинь зайняла би потягом (потягами, якщо бути точнішою) цілий день. Тому я вирішила їхати попутною автівкою, подумала, що з живою людиною буде спокійніше і надійніше. І швидше, звісно. Написала якомусь водієві на інтернет-сервісі «Блаблакар» — він їхав до Луцька і після мого повідомлення відразу передзвонив: «Без проблем, місце є, виїзд завтра о шостій ранку». Я спакувала рюкзак і просиділа на канапі цілу ніч — спати однаково не могла. Рівно о зазначеній годині чекала на перехресті під домом. Світало. Чорне авто під’їхало через хвилину.

— Я вас попрошу не гнати дуже швидко, — це було перше, що я заявила, займаючи переднє сидіння поруч із водієм. На самого водія не дивилася. Ззаду вже примостилась якась молода парочка.

— А що для тебе швидко? — спитав водій.

— Це коли страшно.

Ми їхали, і яскраве світло вранішнього сонця заливало автомобіль по самі вінця. Обабіч дороги простяглися горбисті розлоги полів і лісопосадок, мигтіли, як у кіно, крихітні села і причепурені, а часом занедбані хатки в товаристві доглянутих і не дуже садків. Буйна зелень прикривала злидні. Я піймала себе на думці, що забула, перейнята власними страхами, яким прекрасним може бути звичайне споглядання навколишнього світу. Парочка ззаду цілувалася. Водій увімкнув тиху музику.

— Тебе як звати? — спитав.

— Яке це має значення?

— Мене Олександр, — ще за інерцією сказав він і замовк, натягнувши темні окуляри від сонця. Він весь був у чорному, мав довге, зав’язане у хвіст, чорне волосся. З-над окулярів стирчали такі ж густі чорні брови з сивими прожилками. Якийсь легінь пітьми, подумала я. Циганський барон. Головне — щоб не захотів продати мене в рабство.

Але доїхали ми без пригод. Я мовчки розрахувалася і вийшла в Луцьку біля готелю «Україна». Уявила, як цією дорогою колись тріумфально проїжджався брат Липинського Влодзімєж на першому в місті автомобілі. Мешканці, мабуть, обступали дорогу з усіх сторін.

Ну от я й сама, подумала, в абсолютно чужому краї, невідомо, навіщо і що хочу тут знайти. Земля задрижала під ногами, але обід у піцерії трохи відволік. Звідти я викликала таксі і нарешті подалася в Затурці — це мало бути невелике село за тридцять кілометрів від обласного центру. Серце шалено калатало, але інакше, від збудження і передчуття побачити і дізнатися щось нове. Досі я досліджувала життя Липинського тільки через написані ним та іншими людьми тексти. Нас зв’язували винятково слова і моя фантазія. Тепер же історія набувала тривимірності і могла розбитись об реальну картинку. Я хвилювалась.

Нестерпно палило обіднє сонце. Поля і лісопосадки, які рано-вранці начебто пашіли життям, тепер виглядали вигорілими і пожовклими, вкриті ковдрою дорожнього пилу. Навколо не було жодної живої душі. Село зачахло в якійсь ненатуральній тиші. Я вийшла біля вказівника на головній трасі «Меморіальний музей В’ячеслава Липинського», бо далі хотіла пройтися пішки. Рушила за вказівником вузькою прямою дорогою, яка, власне, й мала закінчуватися садибою. Уявила, як сто років тому Липинський так само тут ішов чи, може, їхав на конях, і місцеві визирали з подвір’їв, зайняті домашньою господаркою, щоб подивитись, хто то. Тепер ніхто не визирав, тільки купи свіжого коров’ячого лайна свідчили про неодмінну людську присутність десь неподалік. Запах коров’яків ніколи не викликав у мене огиди.

«Панський» будинок, що ближче я до нього підходила, набирав чіткіших рис, тричі зруйнований, у 1915-му, 1918-му і 1920-му. Липинський продав земельну ділянку, щоб на виручені кошти брат зміг відбудуватися. За це пізніше брат надсилав Липинському закордон 20 доларів місячно. Ґанок під чотирма колонами, на щастя, лишився неторкнутим. Тепер колони велично здіймалися наді мною.

Спершу я обійшла будинок по колу (було видно, що свіжо реставрований), тоді зайшла всередину — великі дерев’яні двері зловісно рипнули. Сільський чоловік на ім’я Петро потис мені мозолястою зашкарублою долонею руку.

— А ви чого цікавитеся Липинським? — недовірливо спитав після