Читати книгу - "Шлях Абая"

Келден і Абди швидко підійшли до них.

— Заждіть забирати! — заговорили вони.— Ходімте хоч порадимось… Адже ж ви теж люди… Ходімте до Базарали!

— Який там Базарали! Що за начальник? — закричав Далбай.— Нехай сам прийде сюди!

— Базарали хворий, не може стати на ноги,— пояснив Абди.— Запрошує до себе, ходімте!

Далбай відмахнувся нагаєм і схопив за налигач чергову корову. Дуйсен і собі поволік іншу під плач і голосіння жінок, що юрмилися навколо. До Абди підійшов Сержан і стиха сказав йому і Аскарові:

— Якщо не йдуть, Базарали наказав притягти їх силоміць. Хапайте старшину, а я візьму цього…

І він, ступивши до Далбая, схопив його за плече і повернув до себе.

— Ой, слухай-ко!..— почав був він, але Далбай, обернувшись, з лайкою махнув канчуком.

— Сержан спритно схопився за його держак і так сильно смикнув, що петля, обмотана навколо кисті Далбая, мало не вирвала тому руку. Шабарман упав обличчям на землю.

Старшина Дуйсен, закричавши, кинувся було на допомогу Далбаєві, але ззаду його схопив за комір Абди і волоком потяг за собою. Сержан тим часом поставив на ноги приголомшеного Далбая і, взявши його на плечі, поніс до юрти Базарали. Салмен, здивований тим, що сталося, і переляканий, покірливо пішов слідом за своїм начальством, не чекаючи, коли потягнуть і його.

Базарали не став витрачати багато слів.

— Чув я, якими вовками ви накинулися на народ! Годі! Нема чого з вами теревені правити! Валіть собак! — гучно наказав він.

Абди і Сержан сильним стусаном повалили біля вогнища старшину і шабармана.

— Зірвіть з них чапани! Заголіть зади! — кричав Базарали, випроставшись на ліжку. Обличчя його було бліде від гніву.— Хоч помщуся вам за всіх нещасних! Візьміть їхні канчуки, жигіти!

На збирачів накинулися молоді жигіти, які заповнили юрту, швидко роздягли їх і поклали долілиць. Абди і Сержан, засукавши рукава і поплювавши на долоні, взяли в руки важкі нагаї, якими ще недавно орудували Далбай та Дуйсен, і, багатозначно показавши їх обом, замахнулись.

Обидва збирачі завили. Намагаючись вирватися, вони благали Базарали помилувати їх.

А Базарали, підморгнувши Абди і Сержану, усе кричав:

— Як мені розправитися з вами, собаками? Просто забити чи засікти тут? Хто вирве вас з моїх рук?

— Винні, каємося в усьому! Тільки прости нас! — кричали обидва разом.

— Простити? А потім знову приїдете до нашого аулу і знову будете відбирати кіз та корів?

— Ні, ні! Нехай помремо гяурами, якщо зробимо це!..

— Як же я вас відпущу? Адже ви начальству поскаржитесь?

— Ні! Навіть не скажемо, що вас бачили, тільки помилуй! Присягаємося, що не скажемо!

— Поклянетесь, що не будете скаржитись? Якщо ні, заженемо вас канчуками в могилу!

Дуйсен першим закричав, що готовий поклястися хоч на корані. Далбай з слізьми повторив за ним те саме.

Але Базарали, не кваплячись, випитував:

— Ну, а якщо порушите клятву і повернетесь з властями? Чим покарати вас?

— Не буде цього! Нехай прокляття на нас упаде!

— Якщо завтра зрадите, післязавтра вночі вас заріжуть у ваших же юртах, як баранів! Згодні?

— Якщо станемо такими собаками, ріжте!

— Тоді покляніться зараз на корані! Клянетесь?

— Так, згодні!

— Ви скажете своєму начальству, що наш аул відкочував за Чингіські гори і ви не могли його наздогнати. Це раз. А по-друге, ви й слова не скажете про те, що тут було. Чи вірне наше рішення? — спитав Базарали, обводячи поглядом усіх присутніх в юрті.

Абди і Келден перші потвердили:

— Вірно! Нехай так буде!

Базарали навмисно грізно спитав заляканих на смерть полонених:

— Клянетесь у цьому на корані?

— Клянемось!

— Ну, тоді давайте сюди коран,— наказав Базарали своїм жигітам.

Абди широко посміхнувся:

— А де ж у цьому аулі знайдеш коран?

Але Базарали сердито закричав на нього:

— Як де? Навіщо богохульничаєш? Подайте, он він, на скрині!

Сержан ступив крок до стінки юрти, взявши з скрині розтріпану товсту книгу і, глянувши на неї, приснув. Це була переписана на прохання Базарали збірка віршів Абая. Всі в аулі знали цю книжку, по якій грамотії читали абаївські слова.

Далбай першим потягся до цієї книги порятунку.

Базарали розгорнув книжку і підніс до його обличчя.

— Поцілуй коран і повторюй за мною: «Якщо порушу дане мною слово, хай стану гяуром, хай здохну, не побачивши ні дружини, ні дітей».

Старшина і посланець жалібно повторили клятву.

Обидва додержали її: ніхто не з’являвся більше в аулі, не було й будь-якого розслідування того, що сталося.

Але бідні люди інших жайляу стогнали від злочинства. Здирщики йшли далі, творячи свою мерзотну справу.

Зграя наділених владою лиходіїв дісталася і стоянки іргизбаїв. Грабунок почався з аулів Ісхака і Такежана. Попереду всіх їхали старшина Отеп, шабармани Далбай і Жанкай, разом з ними Сойкан, Кабан-гарін і пристав Кок-шолак. Сам же Никифоров у супроводі Такежана і Жиренше їхав, не кваплячись, слідом за тією вовчою зграєю.

В цих аулах вона затрималася ненадовго. Незабаром залишила їх, додавши до забраної раніше худоби нову. Тут опинилась і кобила старого Жумира, і всі п’ять кіз Канбака, і єдине лоша Токсана, і сіра корівка старої Ійс. Як і скрізь, бідняки цих аулів з голосінням і зойком проводжали свою худобу. Ішла разом з ними і стара Ійс з обома своїми внуками.

Саме на той час, коли цей сумний похід залишав аул Ісхака, назустріч підскакали Дармен і Баймагамбет. Їх послав сюди Абай довідатись, що роблять з людьми прибулі міські власті. Побачивши Дармена, Ійс розпачливо закричала, благаючи про захист і показуючи йому на онуків, що чіплялися за забрану корову.

Дарменові нічого не треба було пояснювати: ще з учорашнього дня він знав про лихо, що спіткало бідняків. Почувши одчайдушний зойк старої: «Дармен, рідний, що зі мною роблять?» — він швидко зістрибнув з коня і з грізним окриком кинувся до шабармана Далбая:

— Пусти корову, лиходію!

— Не пущу! Геть! — огризнувся Далбай, замахуючись канчуком.

Але Дармен, вихопивши ніж, різким змахом перерізав аркан, на якому той вів сіру корову. Вона одразу кинулася вбік і, підкидаючи задом, побігла назад до аулу. Отеп і Жакай, побачивши це, почали страшенно лаятись, а Кабан-гарін підскочив до Дармена і вдарив його канчуком по голові. Кров полилася по щоці юнака. Він хотів було на відповідь ударити своїм канчуком, але не зміг дістати до обличчя писаря, що сидів на копі. На Кабан-гаріна люто кинувся Баймагамбет. Отеп і Жакай кинулись на допомогу і відтіснили Баймагамбета від писаря. Тоді Баймагамбет стьобнув коня і чимдуж помчав до аулу Абая.

Абдрахман давно вже спостерігав, як гнали забрану худобу. Крики Дармена і Далбая примусили