Читати книгу - "Шлях Абая"

Абіша поспішити до місця сутички. Побачивши на обличчі Дармена темний струмінь крові, він обурився. Підбігши до Кабан-гаріна, він схопив держак його канчука і з такою силою смикнув до себе, що писар, який не сподівався цього, вилетів із сідла. Скочивши, він кинувся на Абіша, але, побачивши військову форму, спинився в безпорадній злобі.

Урядник Сойкан, помітивши здаля якусь бійку, скакав уже сюди, лаючись брудними словами. По дорозі він оперіщив канчуком стару Ійс, яка бігла в аул за своєю коровою. Коли він порівнявся з Абішем, той схопив його коня за поводи і різко спинив, крикнувши російською мовою:

— Що ви собі дозволяєте?!

Несподівано почувши російську мову і побачивши людину у військовій формі, урядник на якусь мить розгубився. Але одразу ж він накинувся на Абіша:

— А ви хто такий? Чого вам тут треба?

Крик писаря, що кликав на допомогу, примусив його поскакати далі.

Довідавшись від Баймагамбета, що Дармена побили, Абай сів на коня і прискакав сюди.

Тепер навколо місця сутички зібрався натовп. Під’їхали і Никифоров з Такежаном та Жиренше. Підійшли сюди й пограбовані люди, які проводжали свою худобу. Побачивши Абая, вони закричали всі разом. Прокльони, скарги, гнівні дорікання властям чулися звідусіль.

Абай обернувся до Жиренше і до Такежана.

— Ви бачите, як розпалюється народ від цього зла? — суворо запитав він.— Почнеться пожежа — ви першими потрапите в огонь обидва! Не сподівайтеся, що врятуєтесь! Забирайтесь зараз же геть звідси! Я говоритиму з властями від імені народу!

Такежан і Жиренше, зрозумівши, що Абай здатний на все, злякалися. Побачивши, що вони мовчки від’їхали вбік, завагався й Никифоров. Завжди владний і рішучий, він почував себе тепер не дуже впевнено. До цього пограбування він і сам був причетний: урядник і писар ще напередодні доповіли, скільки худоби припадає йому самому як головному начальникові. Думка про те, що Абай, можливо, довідається про це, примушувала його бути обережним. До того ж крики бідняків, які почули те, що Абай сказав баям, показали Никифорову, що становище стає серйозним. Пограбовані люди оточували його з загрозливими вигуками, суть яких неважко було вгадати. Через те він різким окриком стримав пристава й урядника від дальшої розправи.

Абай спокійно під’їхав до Никифорова. Вони були знайомі й раніше. Він порадив начальникові спинитися у Такежана на ніч, розібратися в скаргах бідняків і заново розподілити податки справедливо, не припускаючи насильства. Хоч усе це, звичайно, не могло сподобатися Никифорову, та зараз він був змушений погодитися і рушив в аул Такежана.

Абай поїхав разом з Никифоровим. Тільки-но він заговорив про те, що сьогодні під виглядом стягнення недоїмок з бідняків здирали «чорні збори», як Никифоров, удавши, що вперше про це чує, розпорядився зняти ці побори з незаможних і перекласти їх на багатих.

Через це багато людей з різних аулів ранком одержали свою худобу назад. Проте Никифоров, вимушено погодившись на це, одразу ж, як тільки Абай пішов, написав донос на нього і відрядив з посильним у місто.

Кілька днів після цього Абай цурався людей, шукаючи самотності. Залишаючись у юрті, він сидів над розкритою книжкою, але Айгерім добре бачила, що Абай зовсім не читає, а поринув у важкі, сумні думи. Помітила вона й те, що за ці три дні Абай кілька разів брав у руки олівця й папір. Видно, народжувалися нові вірші.

Завжди чуйна і дбайлива, Айгерім найбільше берегла Абая в той час, коли він сидів отак біля неї, захоплений своєю улюбленою працею. Щоб не порушувати його самотності, вона нікого не впускала до юрти.

Всі ці дні Абая гнітили тривожні думи. Ночами, не знаходячи спокою від важких дум, він часто стогнав. Ранком він вставав раніше за всіх і надовго ішов з аулу, безцільно блукаючи самотнім. З вечірньої прогулянки він повертався, коли вже зовсім смеркало.

Бувало й раніше чимало днів, коли його мучили гіркі думи. З приїздом Абіша він начебто на якийсь час позбувся своїх душевних мук, а тепер вони знову оволоділи ним. То сумною думою, то гіркою тугою впліталися в його вірші. Горе багатьох було його горем. Думки його були про народ, про силу людей, що знемагали в неуцтві, в нестатках, у ганебній кабалі. Те, що сталося в аулі Такежана і Ісхака, оживило всі ці думи.

Тяжке лихо, що спіткало степову бідноту, не давало спокою і Абдрахманові. І одного разу, залишившись наодинці з батьком, він заговорив про це. Він розповів, що російське селянство не мириться з насильством царської влади, тим-то і відбуваються в Росії щорічні і невпинні селянські заворушення. Хоч царські канцелярії і намагаються приховати правду від народу, але вона скрізь виходить назовні, і в Росії весь неосяжний світ людей праці охоплений духом боротьби.

— Старий Єрьомін розповідав мені, що тільки за останні сім-вісім років сталося понад триста селянських заколотів у Росії,— продовжував Абдрахман,— Ці заворушення охопили шістдесят одну губернію. Війна проти насильників-баїв і проти царизму починається справжня. У Київській, в Чернігівській і Полтавській губерніях селянин просто заявили, що відмовляються сплачувати податки — такі самі недоїмки, які в нас стягувалися вчора. І коли згадаєш про це, мимоволі подумаєш, як швидко могли б висохнути сльози нашого казахського народу і обернутися в лютий гнів, якби наша біднота діяла так само сміливо, як російські селяни. Для цього треба, щоб на чолі народу став якийсь відважний вожак! Але ще не пробудився для цього наш народ. Та й таких подій, які могли б пробудити його, у нас ще не було,— зітхнув він.

З жадібною увагою слухав сина Абай. І з гірким жалем він подумав про те, що йому доводиться жити в такий час, коли народ ще не готовий до великої боротьби. Але його треба пробудити. Які ж сили доведеться знайти в собі, щоб підняти людей, просвітити їх? Звідки взяти ці сили?

Своїми міркуваннями Абай завжди ділився тільки з Єрболом. Тож і тепер, коли той зайшов до нього, Абай посадив його ближче до себе і вперше за ці дні заговорив про свої рани:

— Тяжкі думи терзають мене, Єрбол.

Той з жалем глянув на друга:

— А й справді, ти змарнів!

Він довгим поглядом окинув Абая. Давній друг дійсно схуд за ці дні. Обличчя зблідло, навколо очей з’явилися помітні тіні, дихання стало уривчастим. Видно було, що він глибоко страждає.

— Ця проклята пригода породила в мені велике горе.

— Не згадуй про неї. Чого тільки не переговорили й ми в своїх юртах! Але навіщо ж мучитись тобі? Адже ти допоміг бідолашним, багатьох