Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

вернулася, — сказав Петрусь, широко посміхнувся і спробував погнати кіз далі.

Проте сьогодні кози перестали його слухати, такого ще ніколи не було: вони не хотіли йти з ним у долину, а скакали навколо Гайді, яка, поклавши одну руку на голову Білки, а другу — Бурки, вела їх до кошари. Дівчинка мусила зайти разом із Білкою та Буркою в кошару та заховатися за зачиненими дверима, бо інакше кози не пішли б додому. Коли Гайді повернулася в хатину, то побачила, що в неї тепер уже є ліжечко: пишне та пахнюче, бо сіно заготовлене недавно. Дідусь старанно застелив його чистенькими лляними покривалами. Гайді лягла і так солодко та міцно заснула, як цілий рік уже не спала. Вночі старий добрих десять разів зривався з постелі та тихенько піднімався по драбинці, прислуховуючись, чи все з малою добре. Вкотре перевіряв, чи щільно затулене сіном слухове вікно в фаціяті: місячне проміння не мало світити на сплячу дівчинку.[13] Проте вона міцно спала й зовсім не поривалася кудись вставати: невпинне бажання повернутися додому — втілилося. Мала побачила скелі та гори в місячному сяйві, почула, як гудуть на вітрі ялини за колибою. Гайді повернулася додому!

Оповідка чотирнадцята
У неділю, коли лунає передзвін

Дівчинка чекала на дідуся під ялинами, що колихалися на вітрі. Вуй із полонини вирішив піти разом із нею: вона — до бабусі, а він забере в Дьорфлі її валізу. Мала ніяк не могла дочекатися знову побачити бабусю та дізнатися, чи засмакували їй пампушки з Франкфурта. Чекати не було нудно: вона ніяк не могла наслухатися посвистування вітру в верхівках ялин та вдосталь насолодитися запахом та видом зелених лугів зі золотистими квітами.

Та ось із колиби вийшов дідусь, огледівся довкола і промовив задоволено:

— Ну що ж, можемо рушати.

Був суботній полудень, а по суботах Вуй із полонини за звичкою наводив чистоту в хижці, кошарі та на подвір’ю. Сьогодні він заходився прибирати від самісінького ранку, а після обіду запланував прогулятися з Гайді. Отож стояв на подвір’ї і задоволено розглядав результати своєї роботи. Біля хатини Петруся-козопаса їхні дороги розійшлися: Гайді застрибнула через поріг у хижку, а дідусь пішов стежиною у село.

Бабуся, щойно почувши кроки малої, ніжно вигукнула:

— Дитинко, то ти прийшла? Ти знову прийшла?

Старенька вхопила руку дівчинки і тримала міцно-міцно, бо боялася, що малу можуть в неї знову забрати. Вона розповіла, що пампушки їй дуже засмакували. Вони чудодійно надали їй сили, і вона відчуває себе сьогодні набагато міцнішою, аніж раніше. Тут в розмову втрутилася Петрусева мама. Вона сказала, що бабуся боїться занадто швидко з’їсти усі пампушки. Тож за вчора і за сьогодні з’їла тільки одну булочку. Так вона ще довго залишатиметься при силі, якщо вісім днів їстиме лише по булочці. Гайді вислухала Бриґітту, на хвильку задумалася та знайшла вихід.

— Бабусю, знаєш, що я зроблю? — задоволено та поспішно заговорила вона. — Я напишу Кларі листа. І вона надішле мені стільки ж пампушок, а може, й більше. Коли в мене забрали їх цілу купу, Клара пообіцяла дати мені стільки ж. Вона обов’язково вишле пампушки.

— Йой, Боже, — сказала Бриґітта, — це ти дуже гарно придумала. Але подумай, доки пампушки дійдуть до нас, то геть зачерствіють. Ох, якби-то зайву копійку мати. Он пекар в селі такі самі пече, але я ледве годна[14] за чорний хліб заплатити. Які там пампушки!..

Обличчя дівчинки осяяла радість:

— Бабусю, в мене ціла купа грошей! — тріумфально гукнула мала й задоволено підскочила, — тепер я знаю, що з тими грошима робити. Кожного дня в тебе буде свіжа булочка, а в неділю — дві. А приносити їх може Петрусь.

— Дитино, не турбуйся, — заперечила бабуся, — не роби такого. Хто таке видів?! Тобі не для того дали гроші. Маєш їх віддати дідусеві. Він тобі скаже, шо з ними робити.

Але Гайді так захопилася своєю ідеєю, що нікого не чула. Вона скакала по хижці і вигукувала раз за разом:

— Тепер бабуся їстиме кожного дня свіжі пампушки й скоро стане зовсім здорова! О-о-о, бабусю! — спала їй нова думка, — як станеш зовсім здоровою — в тебе розвидніє в очах. Раніше ти нічого не виділа, бо слабувала.

Старенька сиділа мовчки. Їй не хотілося псувати дитині веселого настрою. Гайді раптом зауважила бабусин старий пісенник, їй спала ще одна думка:

— Бабусю, я тепер можу читати. Почитати тобі пісню з твоєї книжки?

— Певне, шо так, — радісно здивувалася та. — Дитинцю, ти можеш читати? Ти навчилася?

Гайді видряпалася на стілець і, здійнявши хмару пилюки, взяла книжку. Пісенника довго ніхто не брав до рук, от він і припав пилюкою. Дівчинка старанно витерла його, всілася на ослоні коло бабусі і запитала, яку пісню та хотіла б послухати.

— Яку, дитинцю, хочеш, яку хочеш! — старенька трішечки відсунула від себе прядку та стала напружено чекати.

Дівчинка перегорнула декілька сторінок і почала читати то тут то там по строфі:

— Зараз сонечко вигляне, і я тобі щось прочитаю, бабуню.

Читаючи, вона ставала дедалі стараннішою та зацікавленішою:

Сонечко золотисте, Радість та Блаженство для нас ти, Нашого життя насолода, Живляча