Читати книгу - "Кривавими слідами"

келиха. Щоправда, у нього він вийшов значно меншим. Хапнув пальцями соняшникові зернята, які принесли до пива, і вкинув до рота. – У нас іще є козир – ми стежимо за ним. Рано чи пізно – Бойко зробить помилку.

Скляр прекрасно розумів: якщо Бойко і зробить помилку, то, скоріше, пізно, ніж рано. Бо він тепер буде більш обережним. А ще слідчий усвідомлював, що своє перше розслідування вбивства на новому місці він провалив. Бо тепер справа в кращому разі на довгий час стане «висяком», у гіршому – вони ніколи не зможуть довести, що Бойко небезпечний злочинець. І, зважаючи на той факт, що вони і досі не знайшли спільників Бойка, можна сміливо підозрювати: тих уже давно немає не те що в Рівному – в Україні.

– Цікаво, скільки Бойко заплатив їм за вбивство, – розмірковував уголос слідчий, без інтересу роздивляючись відвідувачів.

Кир’ях знизав плечима, укинув до рота зернят.

– Не знаю, але впевнений, немало, – відпив пиво. – Може б, тобі час додому?

Єгор зупинив на колезі здивований погляд. «Чого раптом?» – прочитав на обличчі Скляра Кир’ях.

– Ви тільки з Танею помирилися, – пояснив опер.

Єгор скривився, відпив знову пива.

– Жінки не люблять, коли про них забувають, – розважливо мовив Кир’ях. – Знаєш, скільки я через це відгрібав від дружини? Хочеш так само?

Скляр усе ще дивився на колегу, роздумуючи над його словами. Ні, з Танею він не хоче розходитися. Надто вона йому дорога.

– А в тебе діти є? – несподівано поцікавився Єгор.

– Двоє. Хлопці. Уже обоє дорослі. Один на другому курсі Водника, другий цьогоріч вступатиме. Теж туди. Пропоную тобі йти відіспатися. Відпочинь. А в понеділок із новими силами візьмемося за Бойка, – повернув знову розмову до роботи. – Тобі б варто було бути опером, ти в курсі? – усміхнувся Кир’ях, допиваючи пиво. Вкинув до рота залишки зернят. – Тьфу ти, скільки солі внизу! – скривився.

Скляр теж усміхнувся на зауваження Кир’яха. Він би залюбки, та батько завжди хотів, аби він став саме слідчим. От і послухався – адже слухняним хлопчиком був. Татко тепер на пенсії, а син, так би мовити, продовжує сімейну справу. А що батько нервовим на старості літ зробився після служби, то це пусте. Він уже давно звик. А мама й поготів звикла. Стільки років із такою авторитарною особистістю. Скляр з’їхав від батьків відразу після школи. А тепер узагалі перебрався в інше місто. Велика відстань до батька – єдиний плюс у цьому переїзді. Якби не Таня, лишився б на все життя в Луцьку.

Слідак дістав гроші, аби розплатитися.

– Переконав, поїду додому, – усміхнувся до опера.

Ні, якщо вже він сюди перебрався… Якщо вже взявся за цю справу…

Єгор нікому ніколи не зізнавався. Він і сам тільки недавно почав підозрювати це в собі. Річ у тому, що причиною його божевільної наполегливості в усіх справах було відчуття того, що кожного разу батько стоїть за спиною. Стоїть і стежить, чи все він робить правильно. І чи робить усе, що в його силах. Знав би батько, як він розкис за ці дні, певно, б розчарувався у своєму єдиному синові. Інколи Скляр його ненавидів. Проте не міг жити інакше, ніж так, як його навчили.

«Треба зібратися, тюхтію, – сказав собі. – Ромка помер, – він підкликав офіціантку і попрохав рахунок. – Нічого не поробиш. До смерті потрібно звикати. Вона всюди… І викинь ті довбані галюни зі своєї голови», – наказав собі Скляр, коли вони разом із Кир’яхом виходили з пивниці.

Додому Скляр поїхав на таксі – не ризикнув іти пішки.

* * *

Понеділок, 28 січня 2019 року. 10:15

– Що конкретно ти хочеш знайти? – поцікавився худющий високий чоловік із довгим кучерявим каштановим волоссям. Де-не-де вже проглядалася сивина, але ніхто б не дав йому більше тридцяти.

Андрій Тіток відпив каву з кружки і повернув її на стіл. Від необережного руху краплинка запашної рідини перестрибнула через край і побігла донизу, лишаючи після себе тоненький коричневий слід на колись білосніжному горнятку. Не чекаючи, доки крапля потрапить на стіл, Андрій перехопив її і розтер у руках.

– Усе, що ти зможеш мені знайти про цих людей.

– Ну, зараз про людину, якщо знати як, можна знайти в Інтернеті таке, чого вона і сама про себе не знатиме, – гигикнув однокашник. – Від пін-кодів і паспортних даних до повного психологічного портрета.

Перед очима програмера з’явився список, що містив у собі декілька імен та прізвищ:

• Артем Бойко

• Іванка Бойко

• Віталіна Волошко

• Сергій Ковальчук

• Ілона Вітторіно

• Мáрко Вітторіно

• Руслан Шевчук

• Руслана Чубик

• Костянтин Базилюк

– Гадаєш, слідчі не робили цього? – вишкірився Тіток. Вийняв чорну тонку резинку із шухляди стола і зробив на голові хвоста.

– Можливо, ми щось знайдемо таке, що їм не вдалося, – припустила Власта. – Урешті-решт, може, їхні програмісти не такі круті, як ти, – широко всміхнулася до свого однокласника.

Наразі головною її метою було переконати Андрія. Він хоч і її гарний приятель, та на це може не погодитися. Не дивно: для пошуку інформації, мабуть, знадобиться залізти на сторінки сайтів, на які простим смертним заборонено законом заходити. І Андрій не з тих, хто любить порушувати закон.

– Власто, навіщо це тобі? – не вгавав однокласник. – Давай краще пива бахнемо. Сто років не бачилися.

– Андрію, мені справді це потрібно, – зізналася патрульна. – По-перше, я хочу довести цьому самозакоханому дебілоїду, що я таки чогось варта, а не лише сидіти вдома та виховувати дітей і куховарити. А ще мені страшенно цікаво розплутати цю справу. Якщо я вже за неї взялася, – додала.

Вони з Андрієм приятелювали зі школи. Навіть розповідали одне одному всі свої секрети. Час від часу зустрічалися випити кави чи навіть чогось міцнішого. Характерами відрізнялися, одначе це не завадило їм бути гарними друзями. На відміну від Власти Андрій усе життя проводив усамітнено і досі не мав дружини та дітей.

Що дійсно любив у житті, то це власний комп’ютер (ще зі школи почав програмувати), мотоцикл (так само захоплення зі шкільних років) і «зльоти»[19], як він їх називав, із друзями-неформалами. Андрій ще з дитинства вважався таким. У класі шостому потоваришував із толкіністами, зацікавився історичною реконструкцією. Відтак відвідав чимало імітацій середньовічних битв. У школі за це хобі його не любили і навіть дражнили. Неодноразово били. Тож зрозуміло, відтоді з однолітками він мало проводив часу, усе більше зустрічаючись зі старшими друзями (років тридцяти чи