Читати книгу - "Скалаки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Їржик, упавши на коліна, заціпеніло дивився на окуті залізом дошки, що відгородили його від батька.
Хтось доторкнувся до юнакового плеча, та він не оглянувся.
— Їржику! — почувся ззаду тихий голос. Уждян підвів його. Поруч стояла, плачучи, Лідушка.
Балтазар вивів його за браму, на дорогу, де вранці збиралася процесія. При дорозі був гайочок; туди й завів юнака старий драгун. Їржик повалився на мох, закривши руками обличчя. Уждян понурий стояв над ним. Лідушка повними сліз очима дивилася на свого милого.
Балтазар став умовляти Їржика йти до них, на «Скелю», та той ніби не чув. Несподівано він зірвався на рівні ноги й погрозив кулаком у той бік, де виднілася стара замкова вежа. Лице юнака було бліде, але очі палали страшним вогнем; і незчувся Балтазар, як він рвонувся бігти й зник з очей. Марно старий біг за ним, марно гукав хлопця. Похмурий, зажурений, рушив він додому... За ним ішла смутна Лідушка.
15. СудЗлощасний день минув, настала ніч. Біля західної брами Находського замка, там, де чорніли в мурі темничні віконця, в порослому травою замковому рові сидів під самим муром Їржик. Правою рукою він спирався на землю, непокрита голова поникла йому на груди. Ніч була ясна та тиха, над лісом стояв яскравий місяць, по всьому неосяжному небосхилу сяяли зорі.
У тиші літньої ночі лунала музика; в замку грали менуета. Їржик був у якійсь нестямі. Він дивився вгору, на загратоване віконце, але бачив тільки відблиск місяця на чорних гратах.
— Тату! Тату! — покликав хлопець півголосом, бо за брамою чулися кроки вартівника. Та відповіді не було. З замка долинали солодкі звуки менуета. Панство там танцює, веселиться, піднімає келихи за здоров’я врятованого князя...
Їржик звів очі до зоряного неба. В його мозку зродилася в цю мить та сама думка, що вразила його батька, коли вони збиралися втікати зі «Скелі». О, якби хоч раз іще побачити тата! Що з ним зроблять? Який йому буде присуд? Їржик чув, що люди гомонять: смерть...
Князь колись зазіхнув, мов грабіжник, на його тітку, і Марія згинула; а якби батько поскаржився на князя, його самого, напевне, покарали б за ту скаргу. Сьогодні він вирішив скарати князя сам, за себе й за знедолених людей — і от говорять: смерть...
«Пам’ятай!» — сказав йому батько. Тепер він зрозумів. О, він пам’ятатиме! І не тільки він! Їржик підвів голову. Вид його був блідий, лиш очі палали, мов у гарячці. Він знову поглянув на зоряне небо, на сонний край. Нема закону, нема справедливості, але буде справедлива помста!
А в замку гриміла музика — веселий, буйний туш.
Грайте, танцюйте! А він лежить тут у рову, мов жалюгідний черв’як, і плаче біля грат, за якими сидить його рідний змучений батько... Перед Їржиком знову зринуло бліде, закривавлене обличчя. Хлопець стис кулаки. Його татка судитимуть, засудять! Їржик затулив руками обличчя і впав на вогку траву.
Цілу ніч, повну муки, не склепив він очей. У такі години народжуються грізні думки.
Другого дня Мікулаша привели до канцелярії. Про вчорашню подію написали докладного протокола; згадали в ньому й про давню провину Скалака, грунтуючись переважно на свідченні (певна річ, кривому) камердинера. Мікулаш відповідав коротко, спокійно. Він не відмагався, що хотів забити князя. Його зв’язали, посадили на воза й повезли до Градця-на-Лабі, до крайового суду. Камердинер теж супроводив в’язня.
За Находом на шлях раптом вибіг бідно вбраний хлопчина.
— Їржику! — зворушено гукнув Мікулаш. Син побіг за возом. Камердинер, спинивши свого коня, звелів спинитись і возієві.
— Це щеня з того самого чортового кубла. Стій, хлопче! Зв’яжіть його й посадіть на воза!
В Градці батька розлучили з сином. Мікулаш Скалак був спокійний, здавалося, що йому до всього байдуже, що він отупів. Для цього світу він був уже мертвий, тільки думка про сина хвилювала його. Довгих допитів з ним не провадили, бо він не міг, та й не пробував відмагатися, тільки сина свого ревно боронив, твердячи, що Їржик не причетний ні до чого. Судді й самі скоро пересвідчились у цьому.
Нарешті оголосили вирок. У ньому дуже докладно говорилося про все; зазначалося, що Мікулаш Скалак колись уже здіймав руку на князя, і це обтяжувало його провину, як і те, що він важив на життя свого пана. Далі називалися статті, які він переступив, головним чином стаття 73-я «Constitutionis Criminalis Theresianae»[35]. А за все те, говорилося у вироку, його присуджено до шибениці.
Мікулаш, вислухавши це, тільки ледве помітно здригнувся: Їржик пополотнів і осів на лаву. Мікулаша відвели до в’язниці, а сина випустили на волю. Він не хотів іти, просив, щоб лишили з батьком.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скалаки», після закриття браузера.