Читати книгу - "Скалаки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Прийшов смуток і на «Скелю». До гірського села вже долетіла звістка з крайового міста, що Мікулаша Скалака за бунтівництво й замах на життя князя засуджено до страти.
— І чом я тоді не дав Мікулашеві задушити того лакузу, сучого сина... — сказав зажурений Балтазар Уждян, ляснувши себе по чолі.
Дідка гірко ридала.
Балтазар скрізь розпитувався, коли відбудеться страта. Дізнавшись про це напередодні її, він зав’язав у хустинку буханець хліба, взяв ціпок і вирушив до Градця. Бартоньова, правда, не пускала його, та Дідка намовляла йти.
— Дурна бабська балачка! Піду: як-таки лишити хлопця самотнього! Він же там, сердега, один як билинка в полі.— І пішов.
А Їржик висиджував довгі, тоскні дні під палючим сонцем на сходах судової кам’яниці. Худий, бідно вбраний сільський парубійко привертав до себе увагу; люди, що бачили його ще на суді, знали, хто він такий, і співчували йому. Синівська відданість зворушила багатьох. Зрештою й судовики зласкавились над ним і стали щодня на часинку пускати до батька. Страшні, тужні були ті хвилини останніх їхніх зустрічей у темній в’язниці.
Єдиним просвітком у цьому мороку була одна думка, що зродилася в Їржиковій голові. Коли хлопець тихенько розповів батькові про неї, смутне обличчя Скалака трохи проясніло.
Нарешті з столиці прийшло схвалення вироку й було призначено день страти.
Настав фатальний ранок. До в’язниці зійшлося все місто й незліченні юрми людей з околишніх сіл — глядачі страшної вистави. На майдані судовий возний оголосив, що «в разі, коли трапилась би під час екзекуції та чи інша неполадка, приміром урвався б мотуз абощо, то щоб ніхто під страхом смерті не смів здіймати руки на ката чи його підручних, а тим паче на стратенця чи суддів, або ж чинити будь-який бешкет».
Балтазар Уждян протовпився до самих воріт суду.
— Мікулашу! — гукнув він до засудженого, коли того вивели. — Мікулашу, про Їржика не турбуйся! — швидко додав старий драгун.
Повний вдячності погляд був йому відповіддю. Стратенця посадили на двоколісний повіз і повезли за місто.
Приїхали до шибениці. З міста долинав похоронний дзвін. Зійшовши на риштовання під шибеницею, Мікулаш глянув на поміст, де сиділи судді, й побачив коло Них князевого камердинера. Стратенець мимоволі стис кулаки й рвонувся до нього.
— Отой-о зі своїм паном убили мою сестру й батька і далі вбивають людей!..
Почувся квапливий наказ, і барабанний гуркіт заглушив слова Мікулаша Скалака. Панський слуга почервонів і спантеличено відступив за спини суддів.
Їржик, заломивши руки, дивився на батька. Тоді одвернувся й сховав обличчя на грудях у старого драгуна. Той повів нещасного хлопця геть. Гриміли барабани, жалібний дзвін затихав. Серце Мікулаша Скалака спинилося назавжди.
Військову варту одвели, судді й глядачі розійшлися, страшна містина збезлюдніла.
Зайшло сонце, настав тихий літній вечір. На шибениці, біля якої ходив вартовий, гойдався труп Мікулаша Скалака, людини з «бунтівничого» роду. А останній у цьому роду сидів на землі віддаля. Надаремно вмовляв Балтазар Уждян Їржика йти з ним додому; син хотів бачити, як ховатимуть батька. Він пообіцяв, що прийде на «Скелю».
На третій день надвечір кат зняв тіло страченого. В гайку поблизу викопали могилу, і там під тінистими деревами поховав останній Скалак свого нещасливого батька.
Смеркалося. Блимали перші зорі. Шумів гай.
Книга третяБуря
1. Вечоріє
Лідка раз по раз вибігала за ворота виглядати: того дня мав вернутися дядечко Балтазар. Сонце сховалося за темний ліс, а він так і не прийшов. Важко, тривожно було на серці в Дідки: вона сподівалася, що дядечко приведе Їржика, а він і сам не вертався, нікому було й розповісти. Дівчина лягла, але їй не спалося.
Пізно вночі у ворота хтось затарабанив. Поки прочумалась бабуся та встав Ванек, Лідушка була вже надворі.
— Хто там?
— Я! — почувся Балтазарів голос.
Лідка швиденько відчинила. Дядечко був сам. У світлиці вже чекали Ванєк і Бартоньова. Злагодили йому повечеряти. Бачачи, як не терпиться їм розпитати його, він при світлі скіпки стисло розповів усе. Бартоньова й Лідка заплакали. Ванєк сидів мовчки, понуривши голову. Потім спитав:
— А як той хлопець?
— Зостався біля батька. Хоче його поховати.
Минув день, і другий, і третій, а Їржик не приходив; минув і тиждень, і другий, а про сина нещасливого Мікулаша не було й чутки. Де не розпитував Салакварда, ніхто не бачив хлопця. Усі жаліли Скалаків, а надто сердешного
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скалаки», після закриття браузера.