Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

В алхімії – символ єднання двох початків (Ртуті і Сірки).">[31].

– Ти про гностичного Змія? – посміхається мешканець задзеркалля. – Сказав апостол у Посланні до Солунян: «А про часи та пори не маєте, брати, потреби, щоб до вас писати. Самі бо знаєте, що день Господній прийде, як злодій, уночі». Так і я, все питав-розпитував у ворожок та знавців Таро – скільки лишилося рабу Божому Феодорові ряст топтати. А воно бачиш як… Прийшов Судний день уночі, прийшов і викреслив мене з переліку сущих. Викреслив як непотріб, як віджилий шматок минущого… Пам’ятай про це, Олександре. Адже ти не з тих, хто заплющує очі і живе собі незрячим у напрямі до смерті. Ти ж хочеш володіти таємницею часу, хочеш жити в напрямі до істини, правда ж. Хочеш, я знаю… Так от тобі істина, чоловіче: виповнення часів прийде не вселенським парадом, а падлючим нічним вбивцею – чик-чик ножичком і готовченко.

– Дякую за попередження, Федоре Андрійовичу, але я про інше прийшов запитати.

– Про вбивства ти прийшов запитати, знаю.

– Навіщо ви переставили пляшки на чорній і білій тацях?

– Чорна таця, біла таця, чорна киця, біла киця, – підборіддя мешканця задзеркалля дрібно сіпається, наче від нападів безгучного сміху. – Ти бачив чаклунські кулі? Вони оточені хижими гаспидами. Змії постійно поряд. Хитрі-прехитрі рептилії. З тих часів, коли князі зміїного народу зазнали поразки від небесних армій, вони ховаються в людських тілах. Їхні очі і голоси полонять нас. Нам несила опиратись їхнім поглядам і голосам. Якби ти вмів слухати, ти б мене почув. Я ж казав тобі і тій дівчині, що прийшла з тобою: нею володів демон. Слизький і могутній змій…

– Ви про примадонну?

– …вона народилась в рік Змії під зорями Змієносця. Malum obscure serpens.

– Це вона замовила повільну отруту?

– Ти знов не слухаєш мене, Олександре, – скрушно хитає головою привид. – Тебе ж вчив небуденний провидець, а ти граєшся в детектива, як останній шмаркач. Це ж примітивно. Дешево. Нехай нишпорки нишпорять, а ми повинні думати не про дні суму та покори, а про день виповнення, день наповнення. Сказано було: у день виповнення, в день Судний, небесні сили напнуть знамена людські і не буде на них накреслено ані імен тих, хто схибив, ані імен тих, хто творив з примусу. Лише імена зрадників. А я її не зрадив. І не зраджу.

– Вас ніхто не звинувачує…

– Сталось таке і мені, коли вчора у запалі сварки, Ікла свої оголивши, ти зразу зробилась чужою, В думці не ти вже, а біль. І сльози мішаються з кров’ю [32]. Хто може мене звинуватити, чоловіче? Про що ти? Вона була богинею, а я – жерцем. Хто може звинуватити жреця, який не залишив вівтарів і виконав служіння?

– Але ж нею володів демон.

– Демон… – привид замислюється, на його обличчя наповзає бронзова тінь. – Так, звісно, демон, – киває він. – Один з князів переможеного народу. Один з горизонту Ахет. Що вона, нещасна, могла зробити супроти нього? Супроти його потуги? І чим я зміг би їй допомогти? Чим?

– Не потурати її божевіллю.

– Її божевіллю? – перепитує привид, немов смакуючи приголосні у словах Ярковського. – Це не було божевіллям. Зовсім ні. Це було найвищою свободою. Змій вчив її справжній свободі, вчив священному свавіллю обраних, вчив діяти безоглядно й брати від життя сік насолоди. Змій вчив її бути богинею і вона стала його найкращою ученицею. Сік насолоди вона пила із золотої чаші.

– За рахунок інших.

– За рахунок нижчих. За рахунок нікчемних. За рахунок ніяких. За рахунок тих, з ким не варто рахуватись. Вона була у своєму праві. Я визнавав за нею її право, визнавав її свободу, а інші бачили лише істеричну жінку, що з жиру біситься. Сліпі раби необхідності, безпросвітні раби.

– Ви ж випадково переставили пляшки, правда?

– Всі отрути шкодять, Олександре. Всі, без винятку. Й кожна ненависть обертається проти себе. Колись давно Чорна королева отруїла Білу й тим нанесла сущому тяжку рану. Біла королева мала жити, народжувати дітей, зупиняти війни, єднати під своїм скипетром народи і простори, а вона померла. Хаос здолав порядок. Таким було попущення найвищого володаря світів, бо ж несповідні шляхи його і не знаємо кінцевого призначення того, чому він дає життя. Течія історії ухибилась, все пішло шкереберть. Відлуння того отруєння і відлуння од його відлунь й досі мандрують світами. Блукають від змієвого хвоста до змієвої пащі, відриваючи наслідки від причин, змінюючи долі людей і демонів. Ти питаєш, чи випадково я переставив пляшки. А де ти бачив ту випадковість? Де? Чи випадково в одному місці й одного часу зійшлись кров Білої і Чорної королев? Чи випадково Варвару назвали на честь Барбари? Чи випадково поряд з нею опинилась обрана змієм, посвячена з древнього клану? Чи випадково все це відбулось восьмого травня? І ким був я між цими жорнами невипадковостей та вікових проклять? Ким, чоловіче?

– Я вас не звинувачую.

– Ще би ти мене звинувачував… Прокляття вдарило в Тоню. Я заплатив за своє, а вона? Чому в іграх богів гинуть невинні люди?

– Це не ігри богів і невинних практично немає.

– Тобі добре балакати, так… – голос привида виблякає, немов золоте світло всотує його звуки. – Але й ти, Ярковський, заліз куди не треба. Думаєш, тут можна ходити безкарно? Аж ніяк, чоловіче, аж ніяк… Невдовзі зрозумієш.

– Що саме?

– Все. Йди звідси.

– Але я…

– Йди звідси, – привид відсуває стільця, підводиться й рушає до вікна, просто у промені шафранового сонця. Вони охоплюють привида, наче руки сонячного бога, а відтак розчиняють його, як тепла вода розчиняє кинутого до склянки крижаного гномика. Одночасно зі зникненням привида тепле сяйво меркне, біле золото і шафран заступають відтінки з домішком міді.

«Шукай далі», – радить розумне згущення.

Ярковський без перешкод долає дзеркальний кордон, виходить з Банкетної зали і звертає на сходи. Він впевнено піднімається на третій поверх, де темряву розсіює зеленкувате світло, що проходить крізь засклені верхів’я бічних дверей. Він зупиняється перед четвертими дверима зліва. У тій реальності, де мешкало його тіло, за ними знаходиться письменницька спілка. Ярковський натискає на ручку-дракона, двері прочиняються, він виходить в садок, оточений кам’яним муром. Еспер ніколи не бачив оливкових дерев, але розумне згущення їх, певне, бачило. Тому вже за мить він знає, що знаходиться серед ажурних, наче вигризених часом, стовбурів тисячолітніх олив. Ближче до муру, на низькому ослінчику, сидять дві старі жінки у старосвітських капелюшках з вуалями. Вони не звертають уваги на