Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

жаль, базар біля станції пустував, тому нічого не залишалося, як сподіватися на свої ноги.

Теодор Засмужний поправив на плечі сумку, обмотану навкруг шинеллю, і впевнено попрямував дорогою додому.

Рава-Руська часто фігурувала у зведеннях генерального штабу; місто декілька разів переходило з рук в руки. Теодор особливо пильно слідкував за тутешніми подіями, тому що це було найближче до його села місто.

Хоч попереду лежало двадцять кілометрів, це його не лякало. Дорога додому завжди коротша навіть тоді, коли розтягнулася на чотири роки.

Місто залишилося позаду, як він почув цокіт кінських копит. Озирнувся. Його наздогнав віз, запряжений парою не дуже вгодованих коней. Правив ними старий чоловік у довгому кабаті і широкому брилі, такому недоречному як на кінець квітня.

– Служивий, далеко зібрався? – запитав той. – А то можу підвезти, якщо не погордуєш.

З одягу і говірки Теодор упізнав каменюха, але хто це був, згадати не зміг.

– Якщо підвезете, не відмовлюся, – відповів Засмужний.

– Ну, то сідай. Чого даремно ноги трудити? Мабуть, на війні вони і відпочинку не мали.

Теодор не став пояснювати, що це не зовсім правда, просто поклав сумку з шинеллю на притрушений сіном віз, а сам сів поруч фірмана.

Коні рушили.

– А ти звідки сам будеш, служивий? – допитувався фірман. – Обличчя твоє мені видається знайомим. Неначе бачив тебе десь, а згадати не можу.

– Та чого не бачили, дядьку, якщо я, як і ви, з Кам’янки.

– Так, я звідти, – здивовано промовив фірман. – Але тебе я не пригадую.

– Так і вас я пригадати не можу, – признався Теодор. – А мене ви, може, пам’ятаєте в церкві?

Фірман уважно придивився до військового.

– А чи не Микити Засмужного ти син? – обережно поцікавився він.

– Я.

– От тільки не знаю, хто. Іван чи Теодор?

– Теодор. А ви хто?

– Я з Нової Кам’янки. Василь Перетятко, якщо пам’ятаєш.

– Ні, дядьку, не пам’ятаю. Ви старші від мене. Я не дуже вас знав.

– А ми з твоїм батьком колись добрими колєґами були. А потім його не стало, і я перестав навідуватися до вашого села.

Він злегка підігнав коней, щоб ті рухалися швидше, потім продовжив:

– Надовго?

– Назовсім.

– Твої хоч чекають?

– Ні. Вивезли їх.

– Так, – підтвердив Перетятко. – З нашого села також три родини пішли з москалями. І відтоді ні слуху ні духу, як кажуть.

Василь Перетятко привіз Теодора до Нової Кам’янки, і той попрямував далі пішки, тим більше, що він вже бачив своє село. Справа виднілася церква, але Засмужному не терпілося побачити власну оселю.

Дорогою йому зустрічалися люди, когось він впізнавав, хтось впізнавав його. Бували і такі, що вибігали йому назустріч у сподіванні, що повернувся з війни саме їхній син, чоловік, батько. Зрозумівши, що помилилися, жінки крадькома витирали сльози і поверталися до своїх хат працювати і… чекати далі.

Засмужний не затримувався ніде. Він пройшов мимо господарства Якова Бучми, чий син лежить далеко звідси на австрійській землі. Ще буде час, тим більше що отець Лев Саламон, який повернувся у рідне село ще у вересні минулого року, безперечно, встиг розповісти все.

Ось черговий хутір залишився за спиною, і попереду Теодор побачив своє село. Серце затріпотіло в грудях, наче спійманий у сільце птах, хоч він і знав, що там немає його рідних.

Найперше, що кинулося в очі, це жахливе запустіння, не бачене ніде. Небагате до війни село зовсім занепало останнім часом. Складалося враження, що відтоді, як 8 серпня 1914 року він покинув його, ніхто не прибив до паркану жодної штахети, не поміняв на стрісі жодної соломинки. Городи, з яких переважно жили, у більшості своїй заросли високим бур’яном, і лише де-не-де траплялися розорані, а вірніше розкопані, ділянки землі.

Деякі хати були порожні і віяли пустотою; на місці двох були згарища.

Теодор повернув на бічну вулицю і побачив свою хату. Найгіршого, чого він сподівався, не сталося: усі будівлі господарки були на місці і майже цілі. Правда, навколо не було паркану, але Теодор на це не зважав. Він прискорив крок – і ось уже на подвір’ї. Одразу кидається в очі забиті хрест-навхрест вікна і двері, висока трава і височенний бур’ян на городі. Він високою стіною закриває від Теодора господарку брата, звідки чується дитяче щебетання і сміх. Отже, Настуня з дітьми вдома. Але Теодор не спішить показуватися їм. Найперше – хата.

Він відриває дошки, якими забиті вхідні двері, і заходить всередину. Повітря у хаті вологе, неприємне, затхле, але Теодор на це не зважає. Перше, що він робить, зайшовши до хати, стає перед таким знайомим образом Чудотворця Миколая і молиться.

Він уже докінчує дякувати Всевишньому за своє щасливе повернення, як чує якийсь шум на дворі. Встигає підвестися, як у хату залітає Анастасія.

– Дорку! – виривається у неї, і вона кидається до нього.

Так вони стоять деякий час, не в силі повірити у те, що сталося.

– Повернувся, – плакала жінка. – А Палазі нема.

– Знаю, Настуню. Знаю.

– І Йван пропав.

– І це знаю.

Він посадив Анастасію на таку знайому з дитинства лавку, сів поруч.

– Дай Бог, все буде добре, – заспокоював Теодор.

– Може, ти щось знаєш? – з надією запитала жінка.

– Ні, Настуню, не знаю. Але мені відомо, що майже всі солдати під Перемишлем потрапили в полон.

– Ой Боже!

– Полон – не смерть. Тепер майже вся Україна захоплена австрійцями, і якщо він у полоні, то невдовзі має повернутися. А там і своїх побачу.

Теодор не став засмучувати зовицю і не розказав їй про те, що під час облоги Перемишля загинуло тридцять тисяч солдатів. Цього Анастасії знати не треба.

– Що ж тепер буде? – запитала Анастасія.

– Жити. І чекати своїх.

– А повернуться?

– Обов’язково.

Слова Теодора заспокоїли жінку. Вона востаннє витерла хусткою сльозу і вже по-іншому подивилася на нього. Іноді Анастасія навіть зверталася за якоюсь порадою не до чоловіка, а до його брата.

– Що будеш робити?

– Ось скільки роботи! – Теодор показав на хату.

– Може, поживеш поки що у нас? – запропонувала жінка. – Я з дітьми сама. Місця є досить.

– Та ні, – усміхнувся Теодор. – Ти не уявляєш, як я усі чотири роки мріяв поспати у рідній хаті!

Надворі почулася якась метушня, й до хати несміливо, штовхаючи один одного, зайшли два хлопці і старша від них дівчина.

– То це мої племінники? – підвівся Теодор. – Як ви виросли!

Дійсно, за ці роки діти виросли. Ганнусі вже виповнилося десять, а хлопцям було дев’ять і сім років. Теодор зітхнув. Його Михайлику випала найважча доля: поневіряння на чужині.

– Та як ти тут сам? – спохватилася