Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Ось ви й візьміть шефство над малюками.

— А чого ж? Можна… — погодився Олег.

— Так і запишемо! — незнайомець знову схилився над своїм блокнотом. А потім запитав: — І хто ж усе це придумав? — Він обвів рукою майстерню.

— Та як вам сказати… Всі придумали!

— Всі одразу! Так не буває. Комусь усе-таки належить ідея? І є у вас якийсь, так би мовити, технічний керівник? Напевне є! І як усе це взагалі започаткувалося? Розкажи-но мені докладніше.

«Ось якби прийшов зараз Льонька! Він би вже все розписав як слід!» — подумав Олег.

І Льонька одразу, немовби вгадавши на відстані Олегові думки, з'явився у дверях. Слідом за ним прийшли і Юхим, і Льова Груздєв, і Тиха Таня. Наближався час відкриття майстерні. На табличці, прибитій до дверей, було написано: «Прийом замовлень з 14-ї години 30 хвилин до 7-ї години вечора. Пізніше здавайте замовлення у вікно Олегу Брянцеву — квартира номер сімнадцять (вікно з вулиці)».

— Ось він вам усе й пояснить! Краще від усіх розкаже! — Олег кивнув у бік Льоньки.

Незнайомець підійшов до Льоньки й. привітався:

— Так ти, значить, керував створенням цього… ну, як би краще назвати… самодіяльного комбінату побутового обслуговування?..

Тиха Таня насмішкувато, спідлоба спостерігала за Льонею: ось зараз він випалить: «Я! Під моїм керівництвом!»

Але Льонька подумав трохи, почухав потилицю і голосно, на всю майстерню, виголосив:

— Ніхто не керував! Усі разом працювали! А вміє більше від усіх нас он той, білоголовий… Олег Брянцев!

— Я так чомусь і подумав, — усміхнувся незнайомець.

— А ви, власне, хто будете? — поцікавився Льонька. — Кореспондент?

— Ні, чому ж кореспондент? Я з райкому комсомолу.

— З райкому?!

Враз усі обступили незнайомця.

— Так, з райкому. І прийшов я до вас не просто з цікавості, а у важливій справі. Хочемо ми створити у вас у дворі піонерський клуб. Клуб будинку номер дев'ять дріб три! Як би на це подивитесь?

— А навіщо це потрібно? — розвів руками Льонька. — Адже у нас є БОБУПІШ! «Бойовий…»

— «… будинковий піонерський штаб»! — перебив його гість.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Льонька.

— Він усе звідкись знає, — тихо шепнув йому Олег. І голосно заявив: — У БОБУПІШ тільки чотири чоловіки входять, а в клубі будуть усі! Усі піонери нашого двору!

— Це буде чудово… — тихо підтримав Юхим Трюшин.

І Таня теж приєдналася:

— У піонерському клубі усі працюватимуть, а в БОБУПІШі один Льоня розпоряджається…

— Отже, згодні? Так і запишемо! — Гість схилився над блокнотом. — А ми вже й керівника гарного вам підібрали. Просто з виробництва. Та ви його знаєте краще за мене…

— Ми знаємо?.. — здивувався Льонька.

— Дуже добре знаєте! Він же в усіх ваших справах участь бере. І нам про вас багато гарного розповідає.

— Вася Кругляшкін! — голосно вигукнула Тиха Таня.

— Саме він! Хороший керівник?

— Ще б пак! — одразу підтримав Льонька. — Звісно, хороший: він же в нашій квартирі живе!..

У цей час до майстерні стрімголов ускочив Владик:

— Йдуть! Йдуть домогосподарки! З чайниками, каструлями, плитками… А одна навіть старі ночви тягне. Сам бачив, на власні очі!..

— Чому? Що це вони?.. — здивувалася Таня. — То не ходили, не ходили, а то раптом…

— Це Калерія Гаврилівна! — урочисто виголосив Льонька. — Нові щипці спрацювали! Я ж казав!..

ЗНОВУ… ГОВОРИТЬ СЬОМИЙ ПОВЕРХ!

— Друзі! Друзі! Послухайте!.. — вигукував Льонька, розмахуючи білим аркушем, по якому рівними вузькими стежинками бігли урочисті чорнильні рядочки. — Ось послухайте, якого ми одержали листа з квартири номер сорок. Підпис не дуже розбірливий… але це пише якась жінка похилого віку.

— Звідки ти знаєш? — як завжди щось майструючи, запитав Олег. Цього разу він, озброївшись малярною щіткою і по лікті засукавши рукави, фарбував дерев'яний стіл-верстак.

— Звідки я знаю, що вона стара? — перепитав Льонька. — Дуже просто! З самого першого рядка: «У цьому будинку я живу вже сорок п'ять років…» Молода жінка не може стільки жити! Слухайте! Слухайте далі: «Спершу я займала комірчину без вікон у мадам „Жері-старшої“. Потім у цій комірчині старі речі складали… Прийшла революція, і мені дали велику світлу кімнату. Мені ще багато чого дали: і освіту, і роботу… Та хіба все перелічиш?! Мені завжди хотілося, щоб будинок наш перефарбували в інший колір…»

— Це можна! — промовив Олег, помахавши у повітрі малярною щіткою.

— Ні, слухайте далі! — закликав Льонька. — Значить, так… «Мені завжди хотілося, щоб будинок наш перефарбували в інший колір. Адже всередині, думала я, усе змінилося, зовсім інше життя настало, а зовні будинок усе такий же — сірий і похмурий. „Мадам Жері“ втекла за кордон. Та мені здавалося, що в деяких квартирах зловредна стара навмисне лишила після себе усякі огидні мікроби: плітки, чвари, лінощі, грубість… Щоправда, з кожним роком мікробів ставало дедалі менше й менше, та подекуди вони ще копошилися.

І раптом у нашому дворі зазвучав. новий голос — молодий, завзятий: „Увага! Увага! Говорить сьомий поверх!..“

„Сьомий поверх“ дуже швидко проник на всі поверхи, заглянув у всі квартири. Він почав знищувати шкідливі мікроби, пришпилювати їх до стовпа — до того самого, що стоїть у нас у дворі і на якому висить репродуктор. З'явилися юні спецкори, які почали робити в квартирах дуже корисну дезинфекцію. Спочатку люди, заражені мікробами „мадам Жері“, просто почали боятися пліткувати, сваритися, грубіянити. А потім і вони відчули, що без усього