Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

не дозволить грабувати Німеччину, як грабували її досі. Він не платитиме жодного пфеніга Антанті за проклятою Версальською угодою!..

Слухаючи просторікання шофера, Василь починав розуміти, чому значна частина населення Німеччини підтримує фашистів. Гітлер не тільки дає німцям роботу, але й майстерно грає на їхньому ображеному національному почутті, обіцяючи в недалекому майбутньому здобути життєвий простір і панування над іншими народами. І знову почуття занепокоєння, неясної тривоги стиснуло Василеве серце…

Хойзінгер зустрів Василя як давнього знайомого, відрекомендував його своїм помічникам, потім, частуючи гостя коньяком і чорною кавою у своєму кабінеті, почав ділову розмову. Так, вони добре поінформовані про успіхи рекламної фірми «Жубер і компанія», особливо в галузі кіно. Кінопрокатна контора готова укласти угоду на виготовлення і поставку тематичних об'ємних рекламних установок. Спочатку — для рекламування американських і французьких фільмів — мабуть, художники фірми з цими фільмами знайомі. Якщо рекламні установки матимуть успіх, може постати питання про рекламування німецьких фільмів. А це значно складніше й відповідальніше: реклама повинна відбивати сучасну німецьку ідеологію…

Обговоривши попередні умови, Василь висловив бажання ознайомитися з практикою кінопрокату в Німеччині й з цією метою відвідати ще кілька міст — ну, скажімо, Гамбург, Мюнхен, Лейпціг, Дрезден. Хойзінгер обіцяв дати Василеві рекомендаційні листи на ім'я керівників філіалів. Листи ці принесуть йому в номер завтра. А до повернення пана Кочека з поїздки буде готовий і контракт. Хойзінгер погодився видати аванс в рахунок майбутніх замовлень і навіть узяти на себе частину витрат, пов'язаних із поїздкою Василя по країні.

На запитання, що трапилося з другою конторою кінопрокату, яка виявила бажання свого часу встановити ділові контакти з фірмою, Хойзінгер відповів:

— Бачте, пане Кочеку, уже понад століття ділки єврейської національності захопили всі фінанси Німеччини. Не вкладаючи жодної марки в індустрію, не сприяючи розвитку промисловості країни, вони прибрали до рук банки, торгівлю, видовища, місця розваг і на цьому наживали неймовірно великі гроші. Ясна річ, справжні господарі країни — німці — не могли терпіти без кінця-краю цей хижацький грабунок. Через те віднині євреям заборонено бути підприємцями. З цієї ж причини закрито і кінопрокатну контору Ліфшица…

— Отже, тепер ваша контора стала монополістом в галузі кінопрокату і не боїться конкуренції? — мовив Василь, нічим не виказуючи свого ставлення до цього жахливого, але зовсім не нового способу усунення конкурентів.

— Якщо хочете, так, — скромно відповів Хойзінгер. — Останнім часом оборот наш майже подвоївся і має тенденцію до дальшого збільшення… Криза припинилася, економіка країни на піднесенні, безробіття ліквідується — отже, в кінозалах буде більше глядачів!..

Перед тим як виїхати з Берліна, Василь мав зайти у французьке посольство й передати Понсе рекомендаційного листа. Щоправда, за ці дні не виникло потреби звертатися до високого заступництва, але було б неввічливо не передати послові листа від друга.

Не знаючи, що Парізерплац, де містилося французьке посольство, близько від готелю, Василь найняв таксі й за хвилину опинився біля масивних воріт гарного особняка. Але пройти в посольство було не так просто. Здоровило воротар, не слухаючи пояснень Василя, повторював одне й те саме: «Якщо мосьє хоче передати листа панові послу, хай залишить тут, зазначить свою адресу, і пан посол повідомить мосьє про час, коли його зможуть прийняти». Василь написав на звороті візитної картки назву свого готелю і залишив її з листом у сторожа. Потім вернувся в номер. Для невдоволення підстав не було: лист Маріньє він передав, а що його не пустили в посольство — то вже він не винен.

У Берліні більше нічого було робити. Рекомендаційні листи Хойзінгера лежали у Василя в кишені, і другого дня вечірнім поїздом він поїхав у Лейпціг.

Супутником Василя був кремезний чоловік середнього віку, на вигляд робітник. Зав'язалася розмова. Василь не помилився: сусід в купе, як виявилося, справді був металург. Він їхав у Лейпціг провідати родичів. На запитання, чи був він безробітний, той заперечливо похитав головою. Ні, він весь час мав роботу. Щоправда, за скороченим графіком — три дні на тиждень, і заробляв мало, але все-таки йому жилося далеко краще, ніж багатьом іншим, що були зовсім без роботи… Так, належав до політичної партії — був соціал-демократом. Потім розчарувався і вийшов з партії… Ніяких репресій з боку нових властей він не боїться. Хто і на якій підставі може його зачепити, — адже він добровільно і задовго до того, як владу взяв Гітлер, зрікся соціал-демократії… Чому? Дуже просто: керівники партії були балакуни, вони вміли тільки говорити красні слова і нічого не робили для трудящих. А от Гітлер — ділова людина! Він виступає проти плутократії, думає про соціальний лад нового типу. Чому, питається, соціалізм має бути неодмінно на російський зразок, — хіба нема і не може бути інших форм? Німеччина — високорозвинена індустріальна країна і може розвиватися своїм власним шляхом. Правду кажучи, вожді німецької соціал-демократії взагалі сподівалися, що соціалізм піднесуть їм на тарілочці, — інакше навіщо їм було відкидати пропозицію Тельмана про спільні дії, коли комуністи на останніх виборах дістали майже п'ять мільйонів голосів? Об'єдналися б вони тоді з комуністами — створили б коаліційний уряд лівого напряму, і, запевняю вас, народ пішов би за ними.

— Ви знаєте факти, які свідчать про те, що нові власті обмежують діяльність великих монополій, чи, як ви сказали, плутократії, і збираються будувати якийсь новий соціалізм? — спитав Василь.

— Ні, таких фактів я не знаю… Але ж Гітлер остаточно скасував принизливу для німців Версальську угоду і показав Антанті дулю — хіба вже це не викликає захоплення? А то виходила дуже несерйозна історія, — до нас, до німців, союзники ставилися, мов до якогось колоніального народу… Самі озброювались, впроваджували в свою армію найновішу техніку, а нам усе забороняли. Нам, великій нації, забороняли мати авіацію, підводні човни, військово-морський флот!.. Дурневі зрозуміло, що союзники могли окупувати беззбройну країну, — окупували ж французи Рурську область. А репарації? Це ж неприхований грабіж! Ми голодували, у наших дітей не було молока, а французи й англійці казилися з жиру… Що не кажіть, Гітлер молодець, — він усім дав зрозуміти, що не можна до нас ставитися, як до негрів в Африці. Ми, німці, велика нація і зуміємо захистити себе!

— А хіба війну тисяча дев'ятсот чотирнадцятого затіяв не кайзер? Німецька армія зруйнувала