Читати книгу - "Чінгісхан"

монголи. Жителів спалених селищ шах наказав вигнати з спустошеної смуги, щоб монголи, проходячи по спаленій місцевості, не знайшли собі там ні пристановища, ні їжі. Але озлоблене населення випаленої смуги втекло до кара-китаїв, де чоловіки вступили до монгольських загонів.

Поки прибували війська з усіх кінців Хорезму, шах залишався у Самарканді. Оточений улесливим почтом, він відвідував мечеті, де слухав красномовні проповіді шейх-уль-іслама. Він старанно молився на очах у численних правовірних, які стояли стрункими рядами на майдані перед мечеттю. Разом з ними він ставав на коліна і голосно слідом за імамом повторював молитви.

На початку року Дракона (1220) Мухаммед скликав надзвичайну нараду з головних воєначальників, знатних беків, вищих сановників і сивобородих імамів.

Усі чекали мудрих і сміливих рішень, що сповняють бадьорістю і надією, від «нового Іскендера», «Мухаммеда-воїна», як його стали називати з часу розгрому збунтованого Самарканда й походу в Кипчацький степ. Посідавши тісним колом на килимах, усі, чекаючи шаха, говорили про його військовий досвід і про те, що він, звичайно, зуміє швидко й переможно вивести країну з біди.

Тимур-Мелік розповідав:

— Сьогодні падишах об’їжджав укріплення Самарканда й оглядав роботи. Він довго спостерігав, як тисячі зігнаних звідусіль селян і рабів копали рови. Мерзла земля погано піддавалась ударам лопати. Шах розсердився й крикнув: «Якщо ви будете так поволі працювати, то дикі татари, примчавши, тільки покидають у міські рови свої канчуки, і рови сповняться ними до самого верху». Це почули працюючі, і серця їхні сповнилися жахом. «Невже, — сказали вони, — у Чінгісхана так багато воїнів?»

До залу наради увійшов хорезм-шах, непроникний і мовчазний. Він сів на золотому троні, підібгавши під себе ноги. Головний імам прочитав коротку молитву, закінчивши словами: «Хай збереже аллах благословенні квітучі землі Хорезму для користі і слави падишаха!» Всі підняли долоні і провели кінцями пальців по бороді. Шах сказав:

— Я сподіваюсь на допомогу від кожного з вас. Нехай усі по черзі вкажуть заходи, які вважають за найкращі.

Першим говорив великий імам, прикрашений знаннями у багатьох науках, старезний Шихаб ед-Дін-Хівакі, якого прозвали «опора віри і твердиня царства».

— Я повторюю тут те, що завжди говорив з височини мембера[95] і мечеті. Достовірний хадис[96] пророка — хай буде благословенне його ім’я і прославлене! — говорить: «Хто буде вбитий, захищаючи своє життя і майно, той мученик, той — джахід». Усі зараз повинні з мороку світських справ вийти на шлях покори і розбити загони турбот мечем відваги й старанності.

— Ми ладні віддати наше життя на полі битви! — вигукнули всі присутні.

— Але що ж ти радиш? — спитав шах.

— Ти — великий полководець, ти — новий Іскендер! — сказав старий імам. — Ти повинен рушити всі свої незліченні війська на береги Сейхуну і там зустріти в рішучій битві язичників-монголів. Ти повинен із свіжими силами вдарити на ворогів раніше, аніж вони встигнуть відпочити від важкої дороги по пустелях Азії.

Мухаммед опустив очі, промовчав і наказав говорити іншому.

Один кипчацький хан сказав:

— Треба пропустити монголів в середину нашого царства. Тут, знаючи добре місцевість, ми легко знищимо їх.

Інші кипчацькі хани радили покинути Самарканд і Бухару напризволяще, покладаючись на міцність їхніх високих стін, а подбати лише про захист переправи через багатоводну ріку Джейхун, щоб не пустити монголів далі, в Іран.

— Я знаю добре цих грубих кочівників, — сказав один хан. — Вони пройдуть по країні, пограбують її, але довго тут не залишаться. Вони не люблять спеки. І вони, і їхні коні звикли до холодної зими. Доки монголи будуть у нас порядкувати, постараємося зберегти нашого улюбленого падишаха, — хай продовжиться на сто двадцять років його царювання!.. — Ми відступимо за хребти Гіндукушу і підемо далі до Газни. Там ми зберемо нове велике військо. Якщо ж треба буде, то ми зможемо піти й до Індії. А тим часом монголи вдовольняться здобиччю і повернуться назад до своїх степів.

— Мова малодушного! — пробурчав Тимур-Мелік. Мухаммед спитав свого сина Джелаль ед-Діна:

— А ти що запропонуєш?

— Я твій воїн і жду твого наказу.

— А ти, Тимуре-Мелік?

— Перемагає той, хто нападає. А хто тільки захищається, той прирікає себе вітрові тління, — відповів Тимур-Мелік. — Саме тому людина, сміливо нападаючи, перемагає розлюченого сильного тигра. А йде за гори той, хто підібгав хвоста, хто боїться зустрітися з ворогом віч-на-віч. Навіщо ти мене запитуєш? Я давно прошу тебе: відпусти мене туди, де вже нишпорять передові татарські роз’їзди. Я випробую в сутичках з ними, чи вірно влучає моя стріла, чи не обважніла моя блискуча шабля!

— Нехай буде так! — сказав Мухаммед. — Незабаром відкриються від снігів перевали, і монголи почнуть спускатися з гір у долини Фергани. Там на монгольських головах ти випробуєш свою шаблю. Призначаю тебе начальником військ міста Ходжента.

Всі опустили очі і з’єднали кінці пальців. Ясно було, що шах гнівається на прямодушного Тимур-Меліка, нестримного в промовах, як і невпинного у битві. Він ніколи не підливав меду лестощів у потік красномовства хорезм-шаха. В Ходженті стояв невеличкий загін, і для випробуваного вождя Тимур-Меліка не було честі статрі начальником нікчемної фортеці. Але в словах Тимур-Меліка приховувались образливі шпильки, і Мухаммед додав:

— Тимур-Мелік твердить, що перемагає тільки нападаючий? Але на війні потрібна не сліпа хоробрість, а розважливість. Я не скривджу і не залишу жодного міста без захисту. Я теж гадаю, що монголи чи татари, закутані в овечі шкури, не витримають нашої спеки і довго тут не залишаться. Найкращий захист для мирних жителів — незламні стіни наших фортець і…