Читати книгу - "Чінгісхан"

149
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 129
Перейти на сторінку:

— І твоя могутня рука! Твоя мудрість! — вигукнули підлесливі хани.

— Звичайно, військо, кероване мною, буде грізною непохитною скелею на шляху татар, — сказав Мухаммед. — Хіба хоробрий Інальчик Каїр-хаи не тримається вже п’ять місяців в обложеному Отрарі, цим затримуючи натиск монголів? Він стійко відбиває всі їхні приступи, тому що я вчасно послав туди на підмогу двадцять тисяч хоробрих кипчаків…

— Молодець Каїр-хане! — вигукнули хани.

— Мені говорили вірні, обізнані люди, що військо татарське в порівнянні з моїм військом ісламу те саме, що струмок диму серед темної ночі. Чого ж його боятися? Я залишу в Самарканді сто десять тисяч воїнів, не рахуючи добровольців і двадцяти могутніх бойових слонів страхітливого вигляду. У Бухарі є п’ятдесят тисяч хоробрих. Так само і в усі інші міста я послав по двадцять і по тридцять тисяч захисників. Що ж лишиться від татар Чінгісхана, коли цілий рік вони будуть затримуватись біля всіх фортець? Нові війська до нього не прибудуть, і його сили танутимуть, як сніг улітку…

— Іншалла! Іншалла! (Дай аллах!) — вигукнули всі.

— А я тим часом, — вів далі шах, — зберу в Ірані нові війська правовірних. Я з свіжими силами так розгромлю залишки татар, що внуки і правнуки їхні побояться будь-коли наблизитися до земель ісламу.

— Іншалла! Іншалла! — вигукнули хани. — Це істинно мудра мова непереможного полководця!

До шаха підійшов начальник диван-арзу і передав записку. В ній було коротке повідомлення, доставлене убогим дервішем, який насилу пробрався крізь монгольські пости, що двадцять тисяч кипчаків, посланих шахом до Отрара, зрадили і перейшли на бік монголів. Усі дивилися з тривогою на Мухаммеда, намагаючись розгадати з його обличчя, які вісті: добрі чи погані? Шах зсунув брови і прошепотів:

— Пора! Баритися не можна! — Потім він підвівся і, вислухавши молитву імама, пішов до внутрішніх покоїв палацу.


Розділ другий
КУРБАН-КИЗИК СТАВ ДЖИГІТОМ

— Гей, Курбане-Кизик[97], гей, жартівник! Віднині ти не будеш більше колупати землю. Хорезм-шах призначає тебе головним начальником своїх хоробрих військ. — Не злізаючи з коня, джигіт стукав пужалном канчука в низькі, криві двері хатини Курбана.

— Яка ще нова біда спіткала нас? — кричала худа згорблена стара мати Курбана, квапливо шкандибаючи з городу.

— Виходь мерщій, Курбане! Чого він спить удень? Певне, обпився бузи…[98]

— Де нам думати про бузу! — голосила стара. — Спочатку Курбан цілу ніч вартував на канаві, доки не пішла вода, потім він заливав свою ділянку, а далі сам-один бився з чотирма сусідами, які хотіли передчасно одвести його воду на свої поля. Тепер Курбан весь у синяках лежить і стогне.

Стара зникла у дверях хатини, і звідти показався Курбан. Він стояв скуйовджений, протираючи очі, і злякано вдивлявся в пишно вбраного бравого вершника на сірому в яблуках коні.

— Салям тобі, бек-джигіте! Що треба начальникові округу?

— Сам хорезм-щах тебе викликає до себе з конем, мечем і списом воювати з невідомими яджуджами і маджуджами.

Сутулий, з довгою шиєю Курбан чухав п’ятірнею спину.

— Кинь сміятися з мене, бек-джигіте! Який же я воїн? Я нічого не вмію тримати в руці, крім кетменя[99] і супової ложки.

— Це вже не твоя і не моя справа міркувати. Мене послав хакім об’їхати всіх сільських старшин і передати його наказ: щоб усі селяни збиралися негайно, — у кого є кінь — на коні, у кого верблюд — на верблюді. Дивися ж, завтра ти повинен з’явитися до свого бека, а він поведе вас, воїнів таких хвацьких, як ти, на війну. А хто не з’явиться — тому голову геть. Зрозумів?

— Зажди, бек-джигіте, поясни, в чім річ, які яджуджі-маджуджі?

Але джигіт стьобнув канчуком сірого жеребця і поскакав. Тільки курява хмаркою піднялась над дорогою і поволі попливла вбік, осідаючи на ріллі.

Курбане, синку, що це надумали беки, що їм від тебе потрібно? — приставала стара, сівши на землю біля порога.

— Сказилися, мабуть. І чого до цього часу не здохла наша Рижуха! Тоді б мене не викликали до хакіма. — Курбан попрямував до рудої кобили, яка скубла траву на межі. Кінець її недоуздка тримав маленький син Курбана, напівголий, в самих лише підкочених вище колін шароварах.

— Гей, Курбане-Кизик, що сталося? — кричали, підбігаючи, селяни, які працювали на сусідніх ділянках.

Курбан не відповідав. Іще нило все тіло від побоїв. Він погладив кобилу, розправив жалюгідну гривку і провів рукою по худющій спині з випнутими ребрами.

— Не сердься на нас, Курбане! Сам знаєш: собаки спочатку за кістку перегризуться, а там, дивись, знову рядком гріються на осонні, — говорили сусіди. — За воду рідний брат стане звіром. Ти скажи, Курбане, чого приїздив джигіт окружного начальника?

— Війна… — сказав глухо Курбан.

— Війна?! — повторили всі четверо і застигли.

— Яка може бути війна? — отямився один. — Хорезм-шах найсильніший володар світу, його тінь укриває всесвіт. Хто насмілиться воювати з ним?

— А чого вони від нас хочуть? Адже ми не воїни! Ми сіємо хліб, потім беки у нас його відбирають, ну і хай нас більше не займають.

— Що ж говорив джигіт?

1 ... 49 50 51 ... 129
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чінгісхан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чінгісхан"