Читати книгу - "Мати чи бути?"

так звану Нижню палату, рішення якої, по­ряд з рішеннями інших політичних органів, мали б зна­чний вплив на законодавчу діяльність.

Але виникає запитання: «Навіщо розробляти всі ці плани, якщо громадська думка може бути визначена і висловлена шляхом опитування, причому в максимально короткий термін?» Таке заперечення зачіпає один з най­більш проблематичних аспектів висловлення думки з того чи іншого приводу. Що таке «думка», на якій ґрунтуються всі опитування? Це погляди людини, сформовані за від­сутності адекватної інформації, критичного мислення і дискусії. Більше того, беручи участь в опитуваннях гро­мадської думки, люди наперед знають, що їхня «думка» не буде врахована і не спричинить жодного ефекту. Taxi думки є лише фіксацією усвідомлених на певний момент уявлень людей; але вони не сповіщають про приховані тенденції, які можуть призвести до зовсім протилежної думки за зміни обставин. Щось подібне відбувається і під час політичних виборів, коли виборці знають, що, прого­лосувавши за свого кандидата, вони більше не впливають на подальший хід подій. У певному сенсі таке голосування відбувається ще гіршим способом, ніж під час опитувань громадської думки, бо на виборах мислення людей при­туплюється внаслідок дії технологій, що вводять виборців у майже гіпнотичний транс. Вибори стають дражливою «мильною оперою», де на карту поставлено надії і сподіван­ня кандидатів, а не політичні проблеми. Виборці можуть навіть стати учасниками цих драматичних подій, віддаю­чи голоси за свого кандидата. Значна частина населення відмовляється брати участь у такому шоу, але більшість людей залучається до цих сучасних видовищ, які чимось нагадують змагання гладіаторів, лише на цій арені змага­ються політики.

Справжнє, щире переконання не може сформува­тися за відсутності принаймні двох умов: адекватної ін­формації і впевненості, що твій погляд щось та важить. Спостерігач, який не має важелів впливу, висловлює під час опитування думку, в якій не відбиваються його пере­конання; це опитування більше скидається на гру, анало­гічну тій, коли ми обираємо ту чи ту марку сигарет. Як на­слідок, думки, що їх висловлюють люди під час опитувань і на виборах, становлять найнижчий, а не найвищий рівень суджень. На підтвердження наведемо два приклади най­правильніших суджень, тобто людських рішень, які наба­гато перевершують рівень їхніх політичних рішень: 1) у сфері особистих справ (Джозеф Шумпетер [97] виразно показав це стосовно бізнесу); 2) вироки суду присяжних. Здебільшого присяжні — це звичайнісінькі громадяни, які мусять ухвалювати рішення подеколи в дуже складних і досить заплутаних випадках. Але вони отримують усю від­повідну інформацію, мають змогу обговорити всі деталі і знають, що від їхнього вироку залежить життя і щастя підсудних. Як результат, у переважній більшості випадків рішення присяжних свідчать про їхню надзвичайну про­никливість і об'єктивність. Навпаки, люди, погано інфор­мовані, приспані і безсилі не в змозі висловити серйозних переконань. За відсутності інформації, обговорення і вла­ди, здатної зробити рішення дієвими, демократично ви­словлена думка людей має значення не більше, ніж оплес­ки на спортивних змаганнях.

Активна участь у політичному житті потребує максимальної децентралізації, промисловості й політики.

Іманентна логіка сучасного капіталізму спричинює, що підприємства і державний апарат дедалі більше зрос­тають і зрештою перетворюються на гігантські конгломе­рати, централізовано керовані згори бюрократичною ма­шиною. Одна з необхідних умов створення гуманістичного суспільства — припинення процесу централізації і поча­ток масштабної децентралізації. На це є декілька причин. Якщо суспільство перетворюється на те, що Мамфорд [86] назвав «мегамашиною» (тобто якщо суспільство з усіма членами стає подібним до велетенської, централізовано керованої машини), то навряд чи вдасться уникнути фа­шизму, бо, по-перше, люди уподібняться до овець, втра­тять здатність критично мислити, стануть абсолютно без­порадними, пасивними і шукатимуть лідера, який «знав би, що їм слід робити», а також усе, чого вони не знають; і, по-друге, такою «мегамашиною», просто натискуючи від­повідні кнопки, зможе управляти кожен, хто дістане до неї доступ. Мегамашина, як і будь-який автомобіль, може функціонувати сама; людина, яка перебуває за кермом, має лише тиснути на потрібні кнопки, правити кермом і гальмами та стежити за деякими іншими простими еле­ментами; роботу коліс автомобіля чи будь-якого іншого механізму в мегамашині виконують численні рівні бюро­кратичного апарату. Якщо людина з посереднім інтелек­том і такими ж здібностями опиниться біля керма влади, то й вона зможе керувати державою.

Функції врятування мають бути відібрані у держав, які стали величезними конгломератами, і передані порів­няно невеликим районам, де люди знають одне одного, отже, здатні активно брати участь в управлінні справами власної спільноти. При децентралізації індустрії слід нада­ти більшої влади невеликим підрозділам всередині окре­мих підприємств, а гігантські корпорації слід роздрібнити на невеликі частини.

Активна і відповідальна участь у справах суспіль­ства потребує заміни бюрократичного способу управлін­ня на гуманістичний.

Майже всі люди досі вважають, що будь-яке управ­ління обов'язково є бюрократичним, тобто відчуженим. Майже всі вони не усвідомлюють, наскільки згубним є бюрократичний дух і наскільки глибоко ним просякнуті всі сфери життя, навіть якщо це не надто очевидно, напри­клад у взаєминах лікаря і пацієнта, чоловіка і дружини. Бюрократичний метод вирізняється як такий, за якого: а) з людьми поводяться ніби з речами; б) про речі судять, виходячи з кількісних, а не якісних характеристик, бо це полегшує і здешевлює їхній облік і контроль. Ці мето­ди спираються на статистику. В усіх рішеннях бюрокра­ти керуються чітко усталеними правилами, що базуються на статистичних відомостях, і не беруть до уваги живих людей, з якими вони мають справу; вони ухвалюють рі­шення, що є оптимальними з боку статистичного, але є ризик, що спроба втиснути всіх у чітко визначену модель завдасть шкоди 5—10% громадян, яким ця модель не під­ходить. Бюрократи бояться особистої відповідальності і намагаються сховатися за своїми правилами; їхня безпека і самоповага базуються на вірності правилам, а не зако­нам людського серця.

Прикладом такого бюрократа був Ейхман. Сотні ти­сяч євреїв він послав на смерть не тому, що він їх нена­видів; він нікого не любив і нікого не ненавидів. Ейхман «виконував свій обов'язок»: він виконував його тоді, коли йому було доручено прискорити еміграцію євреїв з Німеч­чини; він виконував його і тоді, коли посилав євреїв на смерть. Виконувати усталені правила — ось що мало для нього першорядне значення; він відчував провину, якщо йому це не вдавалося. Сам Ейхман твердив (чим і збіль­шив свою вину), що за все життя почував себе винним лише двічі: коли прогуляв заняття в школі і коли порушив наказ перебувати у сховищі під час повітряного нальоту. Звичайно, це не виключає того, що й Ейхман, і багато ін­ших «бюрократів» відчували садистське задоволення від влади над живими істотами. Але ці садистські нахили у бюрократів вторинні, а первинним у бюрократів є повага до правил