Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

— Пожалій її, — сказав Френк. — Га? Вона добра жінка.

— Я не краду, — мій голос був високий і фальшивий.

— Позичаєш, назвімо це так. Я їй не скажу. Я все розумію. Але ти маєш припинити. Вона тебе дуже любить, ти це знаєш?

Більше не було чути шуму з душу, і це означало, що скоро з’явиться мама. Я спробувала зважити, чи справді Френк нічого не скаже — він намагався бути милим, як я розуміла, щоб не докучати мені. Але мені не хотілося бути прихильною до нього, уявляючи, як він намагається проявити батьківську турботу.

— Святкування в честь заснування міста досі триває, — сказав Френк. — Ще сьогодні і завтра. Ти могла б сходити туди, розважитися. Я впевнений, мама буде лише рада. Та й тобі буде чим зайнятися.

Коли зайшла мама, витираючи рушником кінчики волосся, я вмить змінила вираз обличчя на радісний і повернулася так, неначе слухаю, що говорить Френк.

— Ти так не думаєш, Джіні? — сказав Френк, глянувши на мою матір.

— Думаю що? — перепитала вона.

— Хіба не було б чудово, якби Іві сходила на карнавал? — сказав Френк. — З нагоди сторіччя? Щоб не сумувати?

Мати сприйняла цю пестливу думку за блискучу ідею.

— Я не впевнена, що це саме сторіччя… — сказала вона.

— Ну, святкування дня заснування міста, — перебив її Френк, — а чи сторіччя, яка різниця.

— Але це добра ідея, — сказала вона. — Ти чудово проведеш час.

Я відчувала, що Френк дивиться на мене.

— Так, — сказала я, — безперечно.

— Так приємно бачити, що ви сидите вдвох і мило розмовляєте, — невпевнено додала мама.

Я скорчила гримасу, присунувши до себе чашку і печиво, але мама не звернула на те уваги. Її халат розсунувся, тож я побачила трикутник темних, вкритих ластовинням грудей, і була змушена відвести погляд.

Зрештою, місто святкувало 110-ту річницю, а не 100-ту, не така вже й велична дата, тож і святкування передбачалося скромніше. Карнавалом і назвати було важко, хоч зібралася там більша частина міста. У парку відбувався благодійний розпродаж, а на стадіоні середньої школи — вистава про заснування міста, члени студентської ради парилися в костюмах театрального гуртка, дорожній рух було перекрито, тож я похитувалася від тиску людей, які штовхались і хапались за обіцянку дозвілля та розваг. Чоловіків з пригніченими обличчями з флангу прикривали діти і їхні жінки, яким потрібні були м’які іграшки і яким подавай блідий, кислий лимонад, хот-доги і кукурудзу з грилю. Все підтверджувало гарне проведення часу. Річка була вже вкрита сміттям, повільно несла течією кульки від попкорну, банки з-під пива і паперові фантики.

Мама була вражена дивовижною здатністю Френка змусити мене вийти з дому. Чого і прагнув Френк. Тож вона могла розцінити це як чудовий спосіб досягнути образу батька. Мені було весело якраз настільки, на скільки я й очікувала. Я з’їла ріжок, паперовий стаканчик розмокав, аж доки сироп не просочився і не потік мені по руках. Решту я викинула, але руки були досі липкі, навіть після того, як я витерла їх об шорти.

Рухаючись серед натовпу, я бачила знайомих дітей, але вони лише викликали легку згадку про школу, там не було нікого, з ким я проводила час. Дивовижно, як імена і прізвища виринали з моєї пам’яті. Норм Моровіч. Джим Шумахер. Діти з ферми, у яких взуття здебільшого смерділо гноєм. Як вони тихо відповідали на уроках, говорячи, лише коли їх викликали, ганебний брудний ободок, який я бачила на перевернених у них на партах ковбойських капелюхах. Вони були чемні і добрі, на них були сліди дійних корів, полів конюшини, маленьких сестер. Вони зовсім не були схожі з мешканцями ранчо, які пожаліли б хлопців, що досі поважали авторитет батька чи витирали черевики, перш ніж зайти на кухню до мами. Мені було цікаво, чим у цей момент займається Сюзен, — можливо, купається в річечці, чи лежить біля неї разом з Донною і Гелен, чи, можливо, навіть з Мітчем. Ця думка змусила мене покусувати губу, зубами проводити по її шорсткій сухій шкірі.

Мені ще зовсім трохи треба було залишитися на карнавалі і я могла йти додому, Френк з матір’ю будуть задоволені, що я отримала добру дозу суспільної діяльності. Я спробувала пробратися до парку, але людей було надто багато — парад почався, на платформах кузовів — картонні моделі ратуші міста. Співробітниці банку, дівчата в індійських костюмах махають з платформи, різкий і важкий шум оркестру, що марширує. Я пробиралася з натовпу, просуваючись до краю. Затримуючись на тихіших, допоміжних вуличках. Звук оркестру ставав дедалі голоснішим, парад розсіявся на Іст-Вашингтон. Я почула сміх, різкий і демонстративний, який привернув мою увагу: ще не підводячи погляду, я вже знала, що це було цілеспрямовано для мене.

Це були Конні і Майя, із зап’ястя Конні звисала сітчаста сумка, у якій я побачила банку з апельсиновою содовою та іншу бакалію, з-під сорочки Конні виглядав купальник. Цього було досить, аби зробити висновок про увесь їхній звичайний день — нудьга від спеки, содова вивітрена. Купальники сохнуть на ґанку.

Перше, що я відчула, — це полегшення, неначе звернула на знайому дорогу. Тоді, зіставивши факти, зніяковіла. Конні сердилася на мене. Ми більше не були друзями. Я побачила, що подив Конні минув. Майя примружила кровожерливі очі, жадаючи драми. Брекети робили завеликим її рот. Конні пошепки перекинулася з Майєю кількома словами, тоді Конні продовжила.

— Агов, — обережно запитала вона. — Що відбувається?

Я очікувала гніву, насмішок, але Конні поводилася нормально, навіть трохи була рада мене бачити. Ми не розмовляли вже майже місяць. Я глянула на Майю, щоб розгадати, в чому секрет, проте її обличчя було незмінно порожнім.

— Нічого особливого, — сказала я. Останні кілька тижнів, мабуть, загартували мене, перебування на ранчо згладило нашу відому драму, і тепер швидко повернулася колишня прихильність. Це був свого роду стадний інстинкт. Мені хотілося подобатися їм.

— У нас теж, — сказала Конні.

Несподівано я зрозуміла, що вдячна Френку — як добре, що я прийшла, як добре бути в оточенні людей, таких, як Конні, з якими не було так складно чи заплутано, як зі Сюзен, просто бути поруч з подружкою, кимось, про кого я знала більше, ніж просто про повсякденні зміни. Як ми з нею дивилися телевізор, аж доки не починали боліти голови від мерехтіння, і видавлювали прищики на спині одна одній при яскравому світлі у