Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

— Простакуватий, еге ж? — сказала я, жестом показавши в бік параду. — Сто десять років.

— Повсюди повно ненормальних, — хмикнула Майя, і мені стало цікаво, чи має вона на увазі мене. — Біля річки. Вони огидні.

— Так, — добріше сказала Конні. — Вистава теж була неймовірно тупа. Сукня Сюзен Таєр була майже прозора. Усі бачили її білизну.

Вони обмінялися поглядами. Я заздрила тому, що вони могли розділити спогади, як вони, мабуть, сиділи разом серед глядачів, нудьгували і вертілись під сонцем.

— Можна було б скупатися, — сказала Конні. Незрозуміло чому, але ця фраза здалася їм смішною, і я нерішуче приєдналася. Начебто я зрозуміла жарт.

— Гм, — здалось, неначе Конні мовчки домовилася про щось із Майєю. — Хочеш з нами?

Я мала здогадатися, що добром це не закінчиться. Що якось все надто просто, що вони не пробачать мого дезертирства.

— Скупатися?

Майя, киваючи головою, зробила крок уперед:

— Так, у «Мідов Клаб». Моя мама може відвезти нас. Хочеш поїхати?

Думка, що я могла б поїхати з ними, була абсурдним анахронізмом, неначе переді мною розкрився альтернативний всесвіт, де ми з Конні досі були друзями, а Майя Лопес запрошувала нас у «Мідов Клаб» поплавати. Там можна замовити молочний коктейль і приготовані на грилі сендвічі з сиром, прикрашені підсмаженим сирним мереживом. Прості смаки, їжа для дітей, все сплачено, підписано прізвищем твоїх батьків. Я дозволила собі приємні відчуття, згадати просту близькість з Конні. Її дім так добре відомий мені, що я, навіть не задумуючись, могла сказати, де в буфеті яка тарілка лежить, кожна пластикова чашка, їхні ободки, змиті посудомийною машиною. Як це, здавалось, мило, як просто, непереборний розвиток нашої дружби.

У цей момент Майя підступилася до мене і жбурнула банкою з апельсиновою содовою вперед: сама содова потрапила мені в обличчя під таким кутом, що не облила, а лише забризкала. У мене перехопило подих. Ох, авжеж. Автостоянка похитнулася під ногами. Содова була тепла, і я відчула хімічний, неприємний запах, коли вона пролилася на асфальт. Майя кинула майже порожньою банкою. Вона покотилася, а тоді зупинилася. Її обличчя аж сяяло від вдоволення, до того ж вона мала такий вигляд, неначе сама злякалася такої своєї зухвалості. Конні була нерішуча, її обличчя було як мерехтлива лампочка, яка засвітилася на всю потужність, коли Майя, неначе попереджувальним дзвоном, заторохкотіла її сумкою.

Рідина мене ледь зачепила. Могло бути і гірше, справді промочити, замість цієї жалюгідної спроби, але певним чином я прагнула, щоб усе ж промочило. Я хотіла, щоб результат був такий же вагомий і безжалісний, як приниження, яке я відчувала.

— Гарно провести літо, — з притиском мовила Майя, беручись за руки з Конні.

А тоді вони пішли геть, їхні сумки штовхались, а босоніжки вистукували тротуаром. Конні обернулась, аби глянути на мене, але я бачила, що Майя сильно тягла її. З відчиненого вікна авто на іншому боці дороги доносилася пляжна музика — мені здалось, що я побачила Генрі, друга Пітера, за кермом, проте, можливо, мені лише здалося. Вигадувала більшу мережу змовників щодо мого дитячого приниження, неначе мені від того було б легше.

Моє обличчя було шалено спокійним. Я боялася, що хтось може побачити мене, помітити ознаки моєї слабкості. Однак я впевнена, це було очевидним — напружене обличчя, вражена наполегливість, що я в порядку, що зі мною все гаразд, що це всього лише непорозуміння, дівочі витівки подружок. Ха-ха- ха, неначе закадровий сміх із фільму «Зачарований», який спустошував будь-який жах на обличчі Дарріна.

Минуло лише два дні без Сюзен, а я вже так легко повернулася в дурнуватий потік дорослого життя — ідіотська драма Конні і Майї. Холодні руки матері, які вона несподівано поклала мені на шию, неначе намагалася змусити полюбити її. Цей жахливий карнавал і моє жахливе місто. Мій гнів щодо Сюзен був уже майже забутий, як старий светр, захований подалі і про який майже не згадуєш. Я могла думати про Рассела, який дав ляпаса Гелен, і спливало це на тлі певних думок, як маленький помилковий сигнал, спогад про обачливість. Але я завжди відшукувала спосіб, щоб знайти всьому якесь пояснення.

Я була на ранчо вже наступного дня.

Я застала Сюзен на матраці, зосереджено нахиленою над книжкою. Вона ніколи не читала, тож було дивно бачити її незворушною і сконцентрованою. Обкладинка була наполовину розірвана, а на ній розміщена футуристична пентаграма, якийсь білий масивний символ.

— Про що книжка? — запитала я з дверей.

Сюзен, перелякавшись, підвела погляд.

— Час, — сказала вона. — Простір.

Побачивши її, у пам’яті промайнули спалахи тієї ночі з Мітчем, але вони були несфокусовані, неначе запозичені відображення. Сюзен нічого не сказала про мою відсутність. Про Мітча. Вона лише зітхнула і відкинула книжку. Лягла спиною на ліжко і розглядала нігті, пощипуючи шкіру свого передпліччя.

— В’яле, — заявила вона, чекаючи на мій протест, знаючи, що я заперечуватиму.

…

Я погано спала тієї ночі, вертілася на матраці. Я повернулася до неї. Мене так сильно тривожив будь-який натяк на її обличчі, що мені ставало недобре, коли я дивилася на неї, проте і щасливою я почувалася також.

— Я рада, що повернулася, — прошепотіла я, завдяки темряві мені було неважко говорити.

Напівсонна Сюзен засміялася:

— Проте ти завжди можеш піти додому.

— Можливо, я ніколи більше не піду.

— Вільна Іві.

— Я серйозно. Мені зовсім не хочеться їхати звідси.

— Діти завжди так кажуть під кінець літнього табору.

Мені було видно білки її очей. Перш ніж я встигла що-небудь сказати, вона важко видихнула.

— Мені жарко, — заявила вона. Стягнула простирадло і відвернулася від мене.

10

Годинник у будинку Дютонів гучно вицокував. Яблука в плетеному кошику були неначе воскові і старі. На камінній полиці я бачила фотографії зі знайомими обличчями Тедді і його батьків. Його сестри, яка вийшла заміж за продавця комп’ютерної техніки «ІБМ». Я все чекала, що вхідні двері відчиняться, що хтось виявить наше вторгнення. Сонце освітлювало складену паперову зірку у вікні, так, що здавалось вона сяяла. Мабуть, місіс Дютон витратила певну кількість часу, щоб виготовити її і прикрасити свій дім.

Донна вийшла до іншої кімнати, а тоді повернулася знову. Я чула, як висувалися ящики комода, як пересувалися предмети.

Того дня я бачила дім Дютонів неначе вперше. Помітила, що у вітальні був застелений килим. Що на кріслі-качалці лежала вишита хрестиком подушка, схоже, ручної роботи. Зламана антена від телевізора, у повітрі затхлий запах попурі. Усе було пронизане знанням