Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

існувало покарання, здатного його залякати, але й зробити так, щоб панотець зник, як безліч інших людей, влада не могла через його популярність. Вечорами, заклякнувши перед невеличким домашнім вівтарем, щоб порозмовляти зі Всевишнім, отець Мігель збентежено вагався, не знаючи достеменно, що його спонукає — любов до ближнього чи прагнення справедливості, і чи немає в його діях сатанинської гордині. Цей чоловік, здатний заколисати немовля, мугикаючи якесь болеро, і не спати ночами, доглядаючи хворих, сумнівався у власному щиросерді. Усе життя він боровся з люттю, що псувала йому кров і змушувала вибухати нестримним гнівом. Подумки запитував себе, що було◦б, якби обставини не надавали йому слушних підстав цей гнів вихлюпувати. Філомена непокоїлася за нього, а Хільберто вважав, що коли за майже сімдесят років, упродовж яких брат балансував на погано напнутій линві, з ним не трапилося нічого надто серйозного, то не варто й турбуватися, бо його янгол-охоронець виявився вельми спритним.

— Янголів немає. Це хибний погляд, — озивався Мігель.

— Не блюзнірствуй, чоловіче.

— То були звичайні вісники, поки святий Тома Аквінський не вигадав усі ці нісенітниці.

— Ти хочеш сказати, що шановане в Римі перо архангела Гавриїла вискубли з хвоста якогось шуліки? — сміявся Хільберто.

— Якщо ти не віриш у янголів, то ти ні в що не віриш. Чого◦ж тоді не скинеш сутану? Тобі варто змінити роботу, — докидала слівце Філомена.

— Століттями триває суперечка, скільки цих створінь уміщається на кінчику голки. Хіба не все одно? Замість марнувати енергію на янголів, допомагайте людям!

Мігель поступово втрачав зір і вже майже осліп. На праве око зовсім не бачив, а лівим бачив, але погано; він не міг читати й боявся виходити за межі свого кварталу, бо губився на вулицях. У своїх пересуваннях панотець дедалі більше залежав од Філомени. Сестра супроводила його або посилала до нього автівку, за кермом якої сидів Себастьян Кануто на прізвисько Кинджал, колишній злочинець, якого Мігель витягнув із буцегарні й перевиховав і який уже два десятиліття працював у їхній сім’ї. В◦зв’язку з політичними заворушеннями останніх років Кинджал зробився негласним охоронцем священика. Коли поширювалася чутка про якийсь марш протесту, Філомена надавала йому вихідний і шофер, маючи напохваті кийок і пару схованих у кишенях кастетів, виїздив до селища, де мешкав Мігель. Він зупинявся на вулиці й чекав на появу панотця, а тоді простував за ним на деякій відстані, готовий боронити священика або відтягти його в безпечне місце, якщо того вимагатимуть обставини. Туман, у якому жив Мігель, ховав од нього ці маневри, інакше панотець уважав◦би несправедливим мати особистого оборонця, коли інші маніфестанти наражалися на лупні, струмені води й сльозогінний газ.

Напередодні Мігелевого сімдесятиліття його ліве око вразив крововилив, і за лічені хвилини старий зовсім осліп. Священик саме був у церкві: того вечора він промовляв до своїх парафіян, закликаючи їх спільно виступити проти міського звалища, бо неймовірна кількість мух і сморід зробили життя нестерпним. Чимало присутніх були противниками релігії, життя не надавало їм доказів існування Бога, навпаки, власні страждання були для них незаперечним свідченням того, що світ — то суцільний бедлам, але й вони вважали церкву природним місцем зібрань. Хрест на грудях Мігеля здавався їм просто недоречністю, вибриком старого. Промовляючи до людей, священик звично ходив туди-сюди, коли зненацька відчув, що в скронях у нього гуде, серце гупає, а тіло вкрилося липким потом. Він був подумав, що це через палку дискусію, витер рукавом чоло й заплющив на мить очі. А◦коли розплющив їх, панотцю здалося, нібито його підхопив морський смерч, бо бачив перед собою лише гігантські хвилі й якісь плями, чорне на чорному. В◦пошуках опертя простягнув руку.

— Вимкнули світло, — проказав, подумавши про чергову диверсію.

Наполохані друзі обступили його. Отець Болтон був добрим товаришем, він жив серед них з давніх-давен. Доти всі вважали нездоланним цього кремезного чоловіка з владним голосом сержанта й стуленими в молитві, але вочевидь створеними для бійок руками муляра. І раптом люди збагнули, який він зношений, уздріли перед собою скуленого, маленького, зморшкуватого хлопчака. Жінки надали першу допомогу: поклали панотця на підлогу, притуляли йому до голови вологі носовички, дали випити гарячого вина, зробили масаж ніг, однак ніщо не допомагало — навпаки, через цю шарпанину хворий насилу дихав. Нарешті Мігелеві вдалося вивільнитися від стількох людей, що напосіли на нього, й звестися на ноги: він був готовий протистояти новій біді.

— Годі, — мовив він, не втрачаючи самовладання. — Будь ласка, зателефонуйте моїй сестрі й скажіть, що я вскочив у халепу, але не уточнюйте, про що йдеться, щоб вона не стривожилася.

Через годину з’явився, як завжди, похмурий і мовчазний Себастьян Кануто й сповістив, що сеньйора Філомена не могла пропустити чергову серію телефільму, тож прислала братові трохи грошей і кошик із харчами для парафіян.

— Цього разу йдеться про інше, Кинджале, здається, я осліп.

Себастьян Кануто на прізвисько Кинджал посадив його в автівку й, ні про що не розпитуючи, доправив через усе місто до будинку Болтонів, що елегантно височів посеред дещо занедбаного, але й досі величного парку. Шофер гудками скликав мешканців дому, допоміг хворому вийти з машини й майже поніс його до оселі, розчулений тим, що священик виявився таким покірливим і майже невагомим. Його простецьке лице розбишаки було мокре від сліз, коли шофер переповідав Хільберто й Філомені, що сталося.

— Клянуся шльондрою, яка мене спородила, дон Мігеліто зостався без очей. Тільки цього нам бракувало, — ридма ридав шофер.

— Не лайся в присутності поета, — озвався священик.

— Не побивайся так, Кинджале, — звеліла Філомена. — Нічого страшного, либонь, звичайна застуда. А◦все через те, що ти ходиш без камізельки!

— Час зупинився… вдень і вночі завжди зима… і в антенах у чорній пітьмі… тиша німа[14], — почав імпровізувати Хільберто.

— Краще скажи куховарці, нехай приготує курячий бульйон, — урвала його сестра.

Сімейний лікар визначив, що це не застуда, і порадив показати Мігеля офтальмологу. Наступного дня після палкої промови про здоров’я, Божий дар і громадянські права, які злочинна правляча система намагається перетворити на привілей однієї касти, хворий погодився поїхати до лікаря. Себастьян Кануто повіз братів і сестру до лікарні в південному районі міста — єдиного уподобаного Мігелем медичного закладу, бо там лікували найзлиденніших злидарів. Через раптову сліпоту панотець був не в гуморі й не міг утямити сенсу Божого промислу, який позбавив його зору саме тоді, коли пастирське служіння було вкрай необхідним. Про християнське смирення він навіть не згадав. Од самого початку Мігель не дозволяв вести чи підтримувати себе, волів спотикатися, навіть ризикуючи впасти й зламати