Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

Ігнатія, я помер би щасливою людиною.

— Факт і вигадка — їх не завжди легко розрізнити. І ви як католик…

— Боюся, отче, що католик я переважно на папері. Просто не завдав собі клопоту поміняти ярлика, з яким з’явився на світ. Ну й, звісно, моє католицтво допомагає мені в дослідженнях, відчиняючи переді мною потрібні двері. А от ви, отче Леопольдо, вивчаєте Декарта. Як я розумію, це навряд чи відчиняє перед вами багато дверей. Що привело вас у цей монастир?

— Гадаю, Декарт привів мене до того, до чого прийшов і сам, — до віри. Що ж до факту чи вигадки, то, зрештою, між ними годі провести чітку грань — доводиться просто вибирати.

— Але стати трапістом…

— Я думаю, професоре, ви знаєте, що коли маєш стрибати, безпечніше стрибнути в глибоку воду.

— І вас ніколи не бере жаль?..

— Професоре, завжди є чимало такого, за чим можна жаліти. Жалі — невід’ємна частина нашого життя. Від них не сховаєшся навіть у монастирі дванадцятого століття. А ви можете уникнути їх у своєму університеті?

— Ні, але я давно вже розважив, що я не з тих, хто стрибає.

То були необачні слова, бо в цю ж мить професор аж підскочив від лункого виляску, що розлігся надворі, потім пролунали ще два такі самі виляски, а за ними — тріск.

— Шина лопнула! — вигукнув професор. — Боюся, там сталась аварія.

— То не шина, — сказав отець Леопольдо. — То були постріли. — І кинувся до сходів нагору, гукнувши через плече: — Ті двері замкнені! Йдіть за мною!

Він швидко, як тільки давало змогу довге одіння, пробіг галереєю, де були кімнати для гостей, і, насилу зводячи дух, вискочив на горішню площадку великих парадних сходів. Професор не відставав від нього.

— Знайдіть отця Енріке. Хай відчинить надвірні двері церкви. Якщо там хтось потерпів, ми не втягнемо його цими сходами.

Отець Франціско, що торгував у крамничці біля входу, покинув свої сувенірні листівки, чотки та пляшечки з лікером і вибіг надвір. Вигляд він мав наполоханий і, щоб не порушити обітниці мовчання, тільки старанно махав рукою, показуючи на двері церкви.

Під церквою, ввігнавшись у її стіну, стояв невеличкий «сеат». А із джипа, що рвучко загальмував поряд, вискочили два жандарми і з револьверами напоготові сторожко рушили до тієї машини. Якийсь чоловік із закривавленим обличчям марно силкувався відчинити дверці «сеата» зсередини. Він сердито гукнув до жандармів:

— Ідіть же допоможіть, ви, вбивці! Ми не маємо зброї.

— Вас поранено? — спитав отець Леопольдо.

— Та певне, що поранено. Але це пусте. Здається, вони вбили мого друга.

Жандарми сховали револьвери. Один з них сказав:

— Ми ж стріляли по шинах…

А другий пояснив:

— Нам дали наказ. Цих людей розшукують за підбурювання до бунту.

Отець Леопольдо крізь розбиту вітрову шибу поглянув на пасажира і вигукнув:

— Та це ж священик! — А ще за мить: — Монсеньйор!

— Атож, монсеньйор, — сердито підтвердив поранений незнайомець, — і коли б монсеньйорові не прикрутило дорогою відлити, ми б досі були вже в безпеці у вашому монастирі.

Жандарми нарешті спромоглися виламати дверці з боку пасажира.

— Він живий, — сказав один з них.

— Ні. Завдяки вам.

— Ви обидва заарештовані. Сідайте в джип, а ми витягнемо вашого приятеля.

Двері церкви розчахнулись, і з них вийшов професор Пілбійм.

Отець Леопольдо сказав:

— Вони обидва поранені. Не можна забирати їх у такому стані.

— Їх розшукують за підбурювання до бунту і крадіжку грошей.

— Дурниці. Цей чоловік у машині — монсеньйор. Монсеньйори не крадуть грошей. Як звуть вашого друга? — звернувся отець Леопольдо до незнайомця.

— Монсеньйор Кіхот.

— Кіхот? Не може бути, — сказав професор Пілбійм.

— Монсеньйор Кіхот із Тобосо. Нащадок самого великого Дон Кіхота.

— Дон Кіхот не мав нащадків. Та й не міг мати. Це ж вигаданий персонаж.

— Ось вам знову, професоре, факт і вигадка. Спробуйте їх розрізнити, — зауважив отець Леопольдо.

Тим часом жандарми вже витягли отця Кіхота з понівеченої машини й поклали на землю. Він намагався щось сказати. Його супутник нахилився до нього.

— Якщо він помре, — мовив він до жандармів, — я подбаю, щоб ви за це поплатились, Богом присягаюся.

Один із жандармів начебто зніяковів, але другий різко запитав:

— Як ваше прізвище?

— Санкас, Енріке, але монсеньйор, — він так перекотив «р», наче вибив дріб на барабані, — воліє називати мене Санчо.

— Хто ви такий?

— Колишній мер Тобосо.

— Ваші документи!

— З великою охотою, якщо ви знайдете їх серед цього брухту.

— Сеньйоре Санкас, — озвався отець Леопольдо, — ви можете розібрати, що хоче сказати монсеньйор Кіхот?

— Він питає, чи цілий Росінант.

— Росінант?! — вигукнув професор Пілбійм. — Та то ж був кінь!

— Він питає про машину. А я не маю духу сказати йому правду. Це був би для нього надто тяжкий удар.

— Професоре, зробіть ласку, зателефонуйте до Оренсе й викличте лікаря. Отець Франціско знає номер.

Грубий жандарм сказав:

— Про лікаря ми самі подбаємо. Ми й веземо їх до Оренсе.

— У такому стані їх везти не можна. Я це забороняю.

— Ми викличемо «швидку допомогу».

— Викликайте, коли хочете, але вашій «швидкій» доведеться довго чекати, бо ці двоє залишаться тут, у монастирі, аж поки лікар дозволить їм їхати. Я переговорю з єпископом в Оренсе і певен, що він скаже своє слово вашому начальникові. І не смійте тицяти на мене своїм револьвером.

— Ми самі поїдемо й доповімо, — сказав другий жандарм.

Тим часом повернувся професор Пілбійм, з ним прийшов один із монастирських ченців. Вони принесли матрац. Професор сказав:

— Отець Франціско сам телефонує. А оце буде замість нош.

Отця Кіхота не без зусиль переклали на матрац і вчотирьох понесли до церкви, а там і далі великим нефом. Він щось тихо бурмотів — може, молитви, а може, й прокльони. А коли дійшли до вівтаря і повернули до сходів, він спробував перехреститись, але не здужав докінчити хреста й знову знепритомнів. Сходами піднімалися на превелику силу і нагорі мусили зупинитись, аби звести дух.

Професор Пілбійм сказав:

— Кіхот — прізвище не іспанське. Сам Сервантес казав, що насправді його героя найімовірніше звали Кехана, та й жив він не в Тобосо.

— І монсеньйор родом не звідти, — відказав мер.

— А де він народився?

Мер процитував:

— «В одному ламанчському селі, назви якого я не маю бажання наводити».

— Та й уся ця історія нісенітна. І Росінант…

Отець Леопольдо сказав:

— Спершу занесемо його до третьої гостьової кімнати й покладемо в ліжко, а тоді вже будемо сперечатися про труднощі розрізнення факту й вигадки.

Отець Кіхот розплющив очі.

— Де це я? — спитав він. — Мені здалося… здалося… я був у церкві.