Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

class="p1">— Були, монсеньйоре. В осерській церкві. А тепер ми несемо вас до гостьової кімнати, і ви трохи поспите в затишку, поки приїде лікар.

— Знову лікар… Боже ж ти мій, невже я такий недужий?..

— Трохи спочинете, і все буде гаразд.

— Я думав… у церкві… а потім якісь сходи… Я думав… мені б тільки відправити месу…

— Може, завтра… коли відпочинете.

— Так давно не правив… нездужав… мандрував…

— Не хвилюйтеся, монсеньйоре… Може, завтра…

Отця Кіхота без пригод занесли до приділеної йому кімнати, а невдовзі по тому приїхав лікар з Оренсе й сказав, що, на його думку, нічого серйозного немає — тільки шок і невелика рана на лобі від скалок розбитої вітрової шиби. Звісно, у його віці… Завтра, сказав лікар, він зробить ретельніший огляд. Можливо, потрібен буде рентген. А тим часом — цілковитий спокій.

Куди більшої уваги потребував мер, і то не тільки медичної, бо коли лікар зробив своє діло, наклавши п’ять чи шість швів, з Оренсе зателефонував начальник жандармерії. Жандарми зв’язалися по телефону з Ламанчею, щоб перевірити особу отця Кіхота, і тамтешній єпископ сказав, що він справді монсеньйор (з якогось дивного недогляду святого отця), але через психічний розлад не може відповідати за свої вчинки. Що ж до його супутника, то з ним справа інша. Він таки був мером у Тобосо, але на минулих виборах зазнав поразки, до того ж це запеклий комуніст.

На щастя, на той дзвінок відповів отець Леопольдо. І він сказав:

— В Осері нікого не обходять політичні погляди людей. Він залишиться тут доти, доки одужає і зможе їхати.

3

Лікар дав отцю Кіхотові заспокійливе. Хворий заснув глибоким сном і прокинувсь аж о першій годині ночі. Прокинувсь — і не міг збагнути, де він. Спробував покликати: «Тересо!» — але ніхто не озвався. Звідкись долинали голоси — чоловічі голоси, — і йому спало на думку, що то отець Еррера і єпископ розмовляють про нього у вітальні. Отець Кіхот вибрався з-під укривал, встав, але ноги підігнулись, і він знов опустився на ліжко, а тоді, вже вимогливіше, гукнув Тересу.

До кімнати ввійшов мер, за ним отець Леопольдо. Професор Пілбійм лишився за порогом і спостерігав крізь відчинені двері.

— У вас щось болить, монсеньйоре? — спитав отець Леопольдо.

— Будь ласка, не називайте мене монсеньйором, докторе Гальван. Я ж тепер не можу навіть месу правити. Єпископ заборонив. Він би залюбки спалив і мої книги.

— Які книги?

— Мої улюблені. Святого Франціска Сальського, святого Августіна, сеньйориту Мартен із Лізйо. Думаю, він не довірить мені навіть святого апостола Іоана. — Отець Кіхот торкнувся рукою пов’язки на голові. — Я радий, що повернувся до Тобосо. Але боюся, саме в цю мить отець Еррера палить надворі мої книги.

— Заспокойтесь… отче… Ще день-два, і ви знову станете самим собою. А поки що треба полежати тихенько.

— Мені важко лежати тихенько, докторе. Стільки всякого в голові… і все поривається назовні… На вас білий халат… ви не збираєтесь мене різати, ні?

— Та ні ж бо, ні, — запевнив його отець Леопольдо. — Я тільки дам вам таблетку, щоб ви заснули.

— А, Санчо, і ви тут? Радий вас бачити. Ви таки доїхали додому. А як там Росінант?

— Дуже стомився. Відпочиває тепер у гаражі.

— Які ж ми з ним обидва старі. Я теж стомився.

Отець Кіхот без заперечень проковтнув таблетку і майже в ту ж мить заснув.

— Я посиджу біля нього, — сказав Санчо.

— І я з вами, — зголосився отець Леопольдо. — Однаково не засну після всього цього клопоту.

— Ну, а я піду ляжу на часинку, — сказав професор Пілбійм. — Ви знаєте, котра моя кімната. В разі чого збудите.

Десь близько третьої ранку отець Кіхот раптом заговорив, і обидва доглядальники прочнулися від неглибокого сну. Він промовив:

— Ваша превелебносте, може, ягня й здатне вмиротворити слона, але прошу вас, згадайте у своїх молитвах і про кіз.

— Це він уві сні чи марить? — спитав отець Леопольдо.

— Щось я ніби пригадую… — відказав Санчо.

— Ви не маєте права палити мої книги, ваша превелебносте. Благаю вас, хай смерть від меча, не від уколів шпилькою… — Якусь хвилю отець Кіхот мовчав, потім промовив: — Пускати вітри можна й музикально.

— Боюся, — прошепотів отець Леопольдо, — що він у далеко гіршому стані, ніж сказав нам лікар.

— Мамбріно… — почулося з ліжка. — Шолом Мамбріно… Дайте його сюди.

— Що то за шолом Мамбріно?

Санчо пояснив:

— Так називався цирульницький тазок, якого надівав на голову Дон Кіхот. Його предок, як він вважає.

— Професорові, я бачу, все це здається нісенітним.

— Нашому єпископові теж, та й я схильний думати, що так воно і є.

— Каюсь і благаю прощення за оту півлітрівку. Це мій тяжкий гріх проти Святого Духа.

— Про що це він?

— Надто довго було б пояснювати.

— Людина багато чого навчилася в тварин. Від лелек перейняла ідею клізми, від слонів — статеву здержливість, від коня — вірність…

— Це начебто із святого Франціска Сальського, — прошепотів отець Леопольдо.

— Ні. Гадаю, із Сервантеса, — виправив його професор Пілбійм, який щойно ввійшов до кімнати.

На якусь хвилю запала тиша.

— Знову заснув, — прошепотів отець Леопольдо. — Може, як прокинеться, стане трохи спокійніший.

— Коли він мовчить, це не завжди означає, що він спокійний, — сказав Санчо. — Часом його мовчанка свідчить про душевні муки.

Проте голос, що знову долинув з ліжка, був гучний і впевнений.

— Я не пропоную вам стати правителем, Санчо. Я пропоную вам царство.

— Заговоріть до нього, — порадив отець Леопольдо.

— Царство? — перепитав Санчо.

— Ходімо зі мною, і ви посядете царство.

— Я ніколи вас не покину, отче. Ми ж так довго мандруємо разом.

— У цьому підскакуванні й полягає любов. — Раптом отець Кіхот сів на ліжку й відкинув укривала. — Ви засудили мене, ваша превелебносте, заборонили правити месу, навіть у самотині. Це ганебний вирок. Я ж бо ні в чому не винен. І я повторюю вам у вічі ті слова, що їх сказав тоді докторові Гальвану: «Дери його в сутану, того єпископа»! — Він спустив ноги на підлогу, похитнувся, а тоді твердо став на рівні. — У цьому підскакуванні, — повторив він, — і полягає любов.

Він підійшов до дверей і якусь хвилю навпомацки шукав ручку. Потім обернувся і поглянув кудись крізь них трьох, так наче вони були скляні.

— Нема повітряних кульок, — промовив він з глибоким сумом у голосі. — Нема повітряних кульок…

— Ідіть за ним, — сказав отець Леопольдо мерові.

— А може, збудити його?

— Ні. Це небезпечно. Хай переживе свій сон до кінця.

Отець Кіхот повільно й обережно вийшов на галерею і рушив був