Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

Ви ж чули, як капітан Мітчелл знову і знову визнає, що, поки він не відкопав цього чолов’ягу, розвантаження судна тривало невимовно довго. А це шкодить прогресу. Ви бачили, як він їхав по трудах праведних на своїй славній коняці чарувати дівчат по бальних залах із земляною долівкою. Він щасливчик! Його праця — вправляння в силі, а на дозвіллі він купається в лестощах. І йому це подобається. Кому ще так щастить? Коли тебе бояться й обожнюють, то це…

— І цього ви прагнете найбільше, доне Мартіне? — перервала його Антонія.

— Я говорив про певний тип людей, — різко відповів Деку. — Героїв у цьому світі бояться й обожнюють. Чого ж йому іще хотіти?

Деку часто відчував, що його звичка мислити іронічно розбивається об стіну Антоніїної серйозності. Він так через це дратувався, ніби й панна Авельянос потерпала від тієї непоясненної жіночої нетямущості, яка так часто стоїть між чоловіком і пересічнішою жінкою. Але він ураз переміг свою досаду. Він зовсім не вважав Антонію пересічною, хай би який присуд міг винести йому самому власний скептицизм. З проникливою ніжністю в голосі він запевнив її, що єдине, чого він прагне, — такого високого щастя, яке на цій землі, напевно, майже недосяжне.

У темряві було не видно, як вона зашарілася, огорнута тим теплом, яке ледве чи остудив би вітер зі Сьєрри, — швидше від нього розтали б сніги Іґероти. Не так у словах Мартіна, як у його голосі було стільки вогню, що він розтопив би й крижане серце. Антонія рвучко відвернулась, ніби хотіла забрати його палкий шепіт з собою до кімнати, світлої та гамірної.

У чотирьох стінах великої «сали» кипіло море політичної балаканини — ніби вийшло з берегів від потужного шквалу надії. Віялоподібна борода дона Хусте знову була в центрі гучних і жвавих дискусій. У всіх голосах звучала самовпевненість. Навіть кілька європейців навколо Чарлза Ґулда — данець, двоє французів, стриманий огрядний німець, які усміхались, опустивши очі, — ці представники тих матеріальних інтересів, які здобули становище в Сулако, під могутнім захистом копальні Сан-Томе, навіть вони розбавляли свою шанобливість великою дозою доброго гумору. Чарлз Ґулд, якому вони складали шану, уособлював стабільність, досяжну навіть на хисткому ґрунті революцій. Це обнадіювало його співрозмовників стосовно долі різноманітних їхніх починань. Один із французів, маленький, чорнявенький, з блискучими очима, які губились у густезних заростях його кущуватої бороди, розмахував малесенькими смаглявими ручками з виточеними зап’ястками. Він повернувся з подорожі вглиб провінції на доручення синдикату європейських капіталістів. Його форсоване верескливе «Monsieur l'Administrateur»[161] щохвилини вривалося в монотонний гомін розмов. Він розводився про свої відкриття. Він був в екстазі. Чарлз Ґулд ввічливо на нього позирав.

У певний момент цих обов’язкових прийнять пані Ґулд мала звичай тихо зникати у своїй особистій маленькій вітальні, що поруч із великою «салою». Вона встала і, чекаючи на Антонію, вислуховувала з трохи роздратованою люб’язністю головного інженера залізниці, який нахилився над нею і повільно, без жодних жестів, розповідав щось, очевидно, потішне, бо його очі жартівливо поблискували. Антонія, перш ніж пройти до кімнати і приєднатись до пані Ґулд, на мить повернула голову і глянула з-за плеча на Деку.

— Чому ми маємо думати, що наші прагнення недосяжні? — швидко спитала вона.

— Своїм прагненням я буду вірний до кінця, Антоніє, — відповів він, зціпивши зуби, і вклонився, дуже низько та дещо відчужено.

Головний інженер ще не закінчив розповідати свою потішну історію. Комічні випадки під час будівництва залізниць у Південній Америці вабили його як тонкого поціновувача жанру нісенітниць, і він артистично наводив свої приклади забобонів та каверз, спричинених людським невіглаством. Коли Антонія повернулась до кімнати, він узявся супроводжувати обох дам, і пані Ґулд, ідучи поруч нього, дарувала йому всю свою увагу. Нарешті всі троє непомітно вийшли крізь скляні двері в галерею. Лише високий священник, який мовчки походжав по гамірній «салі», стримався, аби не подивитись їм услід. То був отець Корбелан, якого Деку бачив з балкона, коли він завертав у браму «каси» Ґулдів, і від часу своєї появи в кімнаті він ні до кого не озивався. Довга вузька сутана підкреслювала його високу статуру та випнуті вперед могутні груди, а рівна чорна смуга зрослих брів, войовничі риси кощавого обличчя, біла плямка шраму на синюватій голеній щоці (нагорода від зграї нехрещених індіанців за його апостольське завзяття) свідчили про щось незаконне за ширмою духовного сану, викривали в ньому капелана бандитів.

Він розняв свої складені за спиною кістляві вузлуваті руки, щоб посваритись пальцем на Мартіна.

Деку ступив у кімнату вже після Антонії. Але далеко не зайшов. Став збоку, біля портьєр, з дещо напускною серйозністю, наче дорослий, який бере участь у дитячій грі. Він спокійно задивився на грізно піднятий палець.

— Я дивився, як ваша превелебність навертали генерала Барріоса, виголошуючи окрему проповідь на Пласі, — мовив він, стоячи непорушно.

— Що за нісенітниці!

Глибокий голос отця Корбелана рознісся по всій кімнаті, змусивши всіх повернути до нього голови.

— Той чоловік — п’яниця. Сеньйори, бог вашого генерала — пляшка!

Почувши його презирливий безапеляційний голос, присутні збентежено притихли, ніби їхню самовпевненість похитнув наглий удар. Але ніхто не підтримав твердження отця Корбелана.

Було відомо, що отець Корбелан вибрався з джунглів, аби захищати священні права Церкви з такою самою фанатичною безстрашністю, з якою він вирушив проповідувати до кровожерних дикунів, яким було чуже людське співчуття та будь-яке благочестя. Фантастичні чутки розповідали про його місіонерські досягнення в тих краях, куди не сягає християнське око. Він охрестив цілі індіанські племена, живучи разом з ними як дикун. Подейкували, що падре цілими днями скакав зі своїми індіанцями верхи, півголий, зі щитом із буйволячої шкури, а можливо, і з довгим списом — хтозна. Що він мандрував, одягнений у шкури, шукаючи, кого б охрестити, десь аж на межі снігів у Кордильєрах. Про ці подвиги сам падре Корбелан, наскільки було відомо, не розповідав. Але не робив секрету зі свого переконання, що політики із Санта-Марти мають черствіші серця і зіпсутіші мізки, ніж оті язичники, яким він приніс слово Боже. Його невчасне фанатичне обстоювання майна Церкви шкодило ріб’єристській справі. Усім було відомо, що він відмовився від сану титулярного єпископа Західної діоцезії, поки не відновиться справедливість і Церкві не повернуть украденого в неї добра. Gefe адміністрації Сулако (той самий достойник, якого згодом врятував від черні капітан Мітчелл) з наївним цинізмом натякнув, що їхня милість міністри, безсумнівно, пошлють падре через гори до Сулако в найгіршу пору року, сподіваючись, що він замерзне на смерть