Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Майже, — Злата усміхнулась.
— Ти вже закінчила?
— Ще ні. Лишилися скрижалі. Йду по ескіз, треба ж всі заповіді розписати правильно.
— А напам'ять?— він усміхнувся.
— Напам'ять всі не знаю, — вона знизала плечима, і сором'язлива усмішка засяяла на її вустах.
— Ай-яй-яй, — Артур похитав головою, — як так можна?
— Отак, — Злата розвела руки в різні сторони.
— А намалюй їх арамейською.
— Що?! — Злата засміялась.
— Ні, ну чи якою там мовою їх Мойсею видали? Туди карлючка, сюди карлючка. Мовою оригіналу, так би мовити.
— Але ж ніхто не прочитає...
— Нехай вчать з інших джерел.
— Мене не зрозуміють. До того ж, домовлялись напис зробити українською.
— Ну, на івриті було б теж гарно. Хочеш, я запропоную батьку ідеї?
— Артуре, не треба… — Злата підняла на нього занепокоєний погляд.
— Сонечку, я жартую, — він поправив неслухняне пасмо (як добре, що воно таке є, чудовий привід торкнутися до неї), що вибилось з її затягнутого високого хвоста. Зіна на гойдалці напружилась. — Я тут подумав — у кутку на штативі буде колонка. Треба, щоб вона нічого не затуляла.
— Скільки місця вона займає?
— Ну... я можу зараз її там поставити, щоб ти точно бачила, скільки вона закриває. Ставити?
— Так. Я поки піду по ескіз, наберу хлопцям води і повернусь.
— Давай я воду наберу. Вони там собі мізки геть попекли? У водоноси вирішили найтендітнішу з усіх відправити? — Обурився він і накрив її ліву руку, котра тримала пластикову ручку, своєю правою рукою. Лівою рукою забрав бутель, не пускаючи дівочу руку, навпаки, стиснув її.
— Я сама зголосилася… — його обурення відгукнулось теплом у неї всередині. Ніхто ніколи не переймався тим, що вона піднімає важке.
— Тягати бутлі з водою я тобі не дам. Це абсолютно не дівчача робота.
Вона поглянула йому в очі.
— Дякую.
Нависла пауза. Вони мовчки дивились одне на одного. Кожен в цей момент думав про своє, і майже одночасно вони згадали про Зіну на гойдалці й прохання Олексія.
— Іди по ескіз, — глухо сказав Артур.
Злата пішла нагору, до своєї кімнати, а Артур пішов на кухню набирати воду. Слідом прослизнула Зіна і почала перешіптуватись зі своєю тіткою. Мова йшла про нього й Злату, в цьому він був впевнений, але йому було байдуже. Нехай говорять і думають, що хочуть.
Він наповнив бутель і, закривши кришку, зібрався йти, коли до нього звернулася Стелла.
— Артуре, будь обережним. Ця дівчина не така невинна, як здається.
— Ви про що? — він озирнувся.
Стелла поглянула на племінницю й та продовжила.
— Про те, що Злата корчить з себе невинність, а сама вже цілу стежку протоптала до лікарні, бігаючи на аборти, — в'їдливо сказала Зіна. — Хоча, чого можна очікувати, коли живеш у такій родині. Батько – гульвіса, матір була алкашкою безрідною, в дитбудинку росла, туди її батьки п’яниці скинули, ото вешталась всюди і під машину втрапила! Старша сестра з наркоманами тягається, ця теж не відстає, з різними покидьками вештається — потім на аборти ганяє, а брат – хуліган, немає на нього управи. Там бабуся одна нормальна, але вже не має сили дати ладу своїм онукам. Пропаща родина! Ти б її не торкався, а то ще якусь заразу передасть!
Зіна говорила голосно, її очі палали. Вона нещодавно все це дізналася і ніяк не мала нагоди розповісти про це Артуру. І ось, нарешті, випав шанс. Але на Артура чомусь її промова не справила очікуваного враження.
Чоловік стояв посеред їдальні і, зосереджено дивлячись на Зіну, добирав цензурні слова серед цілої бурі інших слів, котрі в цей момент кружляли в його голові. Здавалося, що ось, нарешті, культурна фраза сформувалася, він відкрив рота, але з-за спини прозвучав голос Злати.
— Це все неправда… Як ви можете?.. Ви ж віруючі люди…
Артур озирнувся. Дівчина стояла біля входу, її очі були повні сліз, котрі ось-ось мали потекти ріками по її щоках. Знову вона плаче… В тремтячих руках вона тримала альбом для ескізів, за яким ходила.
Злата дивилася на Зіну через відкрите вікно роздачі, потім перевела погляд на Артура.
— Злато… — він ринувся до неї, але дівчина почала задкувати й зрештою вибігла з їдальні на вулицю.
Опинившись на подвір'ї, вона вирішила залишити територію пансіонату. Тут їй не вистачає повітря. За ворота. Подалі звідси. Все одно куди, тільки подалі.
На півдорозі міцні руки схопили її і підняли над землею. Вона безпорадно замахала ногами. Без сумніву, це був Артур. Хто ще міг побігти за нею?
— Пусти мене, будь ласка, пусти…
— Ніколи.
— Я не можу тут знаходитися, я тут задихаюся…
— Якщо ти хочеш вийти за ворота, то тільки зі мною, — він міцно притискав її спину до себе, а з цими словами поставив на землю, розвернув і поглянув в очі. — Твоя безпека для мене понад усе.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Межі пристойності, Лана Вернік», після закриття браузера.