Читати книгу - "Завоюй мене, Стефанія Лін"

Глава 25

Кабінет Марка знаходиться на першому поверсі. Доводиться знову трішки поблукати, щоб не загубити чоловіків. Втім, я не встигаю, двері замикаються ледве не перед носом, а поруч виростає Яна. 

— Куди? — питає без вітань чи чогось подібного.

— Мені до пана Данте потрібно, — навіть не дивлюся на неї, лише на двері. 

З кабінету не долинає ні звуку. 

— Не можна. — Яна встає між мною й кабінетом.

Зіщулюю погляд. Сабріна, якій страшно, сьогодні відсутня. Є лише та, котра буде боротися за своє. Настя не повинна переживати подібне. Не повинна тремтіти від такого ж, що відчувала я. Робота це робота, охорона має дбати не лише про гостей, а й про персонал. 

Злість допомагає. Саме вона штовхає на необдумані дії. Я лише слухняно виконую поклик. Відчуваю майже те саме, коли книги захищала. Внутрішня сила береться буквально нізвідки, шепоче на вухо як поводитися. Мені залишається одне — підкоритися їй. 

— Відійди, — прошу. — Постраждала Настя. Той чоловік, — намагаюся достукатися до Яни, як до жінки, — намагався її зґвалтувати. Він розірвав на ній одяг. 

Яна нерухома. В очі твердо дивиться й хитає головою. Відмовляє.

— Не можна. 

Складно чути ці слова. Складно, адже Яна мала б зрозуміти. Відштовхую її. Дівчина не очікувала подібного, ледве не падає. Скориставшись моментом я прослизаю до кабінету. Спершу завмираю, позаду виникає Яна, котра одразу перепрошує перед Данте й гостем. Я ж дивлюся лише на Марка. Йому в очі. Навмисно. 

Кнур щось обурливо вигукує, а от Данте мовчить. Спершу на Яну дивиться, лише потім на мене. Повільно так, щоб відчули обидві — вривання до нього карається. Та мені чхати. За Яну скажу, що та не винна, а мене звільнить… Що ж, втратила так багато, хіба ще одна втрата матиме значення? Особливо, якщо це стосується Насті! Я не можу кинути подругу. Не можу дати покидьку залишитися безкарним. Нехай я гвинтик, не система, нехай програю, але не спробувати буде страшніше, ніж спробувати. 

— Слухаю, — твердим голосом Марк звертається до мене. — Яна, принеси пану Демиденко каву з коньяком.

Проковтую клубок нервів. Подумки заспокоюю себе. Воно того варте. Настя варта! А не ось цей пан Демиденко! За що йому каву? Хіба в обличчя плюхнути кип'ятком! 

— Цей чоловік чіплявся до моєї подруги. Тому, — намагаюся говорити спокійно й твердо, копіювати Марка, — Паша кинувся на нього. 

Дихаю швидко. В кабінеті мовчать усі, навіть Яна, котра ще не встигла вийти. Сам же пан Демиденко лише всміхається. Хитро так, лукаво, відчуваючи безкарність. Дивлюся на нього. В очі. Злість роз'їдає. Я б і сама випатрала його, якби могла. Власними руками б прибила. 

— Вам смішно? — продовжую, поки Данте мочить. — Ви розірвали одяг на дівчині. На дівчині, яка явно була проти ваших залицянь! 

— Вона сама розірвала, — хриплим голосом відрізає. Неприємним, скрипучим. Бридко дивитися на нього. — Принесла замовлення і почала рвати на собі форму. Я не хотів, врешті, — Демиденко на Марка поглядає, — я одружений!

Зіщулюю погляд. Брехун! Мерзенний, огидний тип, який вважає, що можна все, бо є гроші! 

— Настя ніколи б так не вчинила! У неї є коханий! Вона тут просто працює. — ричу, як звір. — А ви, — роблю крок, в очі Марка знову зазираю. Там зелений з синім стали такими насиченими, наче справжні фарби. Шкода, що холодними. — Мали б захищати власний персонал! Як на вас працювати, якщо…

Марк встає. Я замовкаю. Те, з яким виразом обличчя робить це, лякає. Тепер справді лякає. Втім, він швидше за все цього й домагається. Впершись руками у стіл, відрізає:

— Вийди. 

Стою. На місці, як вкопана. Не піду! Поки покидьок не буде відповідати за свої вчинки, я не здамся! 

— Бачу, ваші працівники погано слухають, — кнур ще й коментує. 

Данте навіть не дивиться на нього. В цю мить заходить Яна з кавою й ставить на стіл. Проходячи повз мене назад, шепоче:

— Роби як каже.

Хитаю головою. Стоп не працює. Я пережила сама подібне. Я втікала сьогодні від якоїсь автівки. Врешті, цей чоловік навпроти цілував мене. Я бачила його оголеним! Ні, робити як каже не буду! Не сьогодні! 

Данте обходить стіл, зупиняється поруч зі мною. Так близько. Задихаюся. Хвоя та кориця огортають небезпекою, силою, загрозою. Дивлюся на його груди під сорочкою. Пам'ятаю які вони. Пам'ятаю який він весь. Суцільна сила. Могутність. І я тут, стою проти нього, мала, слабка, ніхто…

Тихий голос, чутний лише мені, призначений тільки для мене, навіть крові у судинах торкається. Вкрадливий, оксамитовий, сповнений прихованої загрози.

— Це твоя остання спроба суперечити. Ти зрозуміла? 

Задираю голову. Облизую губи. Кістки тріщать від того як він близько. Душа тіло залишає, а серце гупає оскаженіло. Ноги тремтять, в колінах згинаються. Інтуїція вимагає відступити, та мозок стоїть на своєму. 

— Він чіплявся до неї, — шепочу. — Я бачила запис. 

Данте стискає щелепу. Жовна напружені, адамове яблуко рухається, на противагу абсолютно спокійному обличчю. 

— Кілька хвилин, пане Демиденко, — обертається до кнура. 

Я не очікую, а він хапає за руку й виводить з кабінету. Ледве встигаю ноги перебирати. Йде далі, ігноруючи усіх й усе. Яна намагається щось сказати та її голос лунає десь за спиною. Я ж не пручаюся. Мені трішки страшно, проте це чудова нагода пояснити Данте усе без свідків. 

Він заштовхує нас обох в один з номерів. Краєм ока оглядаю його білосніжні стіни й дерев'яну підлогу. Над ліжком висить ловець снів, а на стелажах інтер'єрні статуетки. Втім, більше не встигаю нічого роздивитися. Марк одним рухом втискає у стіну. За плечі тримає. Не очікувала подібного. Він не давав приводу думати, що не володіє агресією. Лякав? Так! Поводився оскаженіло? Ні! Завжди ідеальна формула поведінки. 

Подих з легень вибиває. Заплющую очі. Стискаюся всім тілом. Інтуїтивна реакція на подібне. Фізична розправа для мене не новина, просто до такого не звикаєш, як не крути. Як взагалі можна до болю звикнути?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍