Читати книгу - "Здіймається буря"

Кора на дереві вже обвуглювалася і, коли Ожинко знову відчайдушно скрикнув, стовбур спалахнув.

Навіть не замислившись, Вогнесерд кинувся до охопленого вогнем дерева. Він вчепився зубами у стовбур над лінією вогню та поліз до кошеняти. За ним по стовбуру повз вогонь, лижучи кору вже під самими лапами. Маленький котик виліз на гілку, міцно заплющивши оченята і роззявивши рота в безмовному вереску. Вогнесерд схопив його в зуби і замалим не втратив баланс, коли Ожинко негайно відпустив галузку і злетів у повітря. Не відпускаючи карк кошеняти, він спромігся міцніше вчепитися в шорстку кору. Тепер у кота не було жодної змоги злізти вниз: надто вже сильний вогонь охопив стовбур. Залишалося хіба пролізти гілкою якомога далі, а тоді зістрибнути на землю. Стиснувши щелепи і намагаючись не зважати на крики Ожинка, Вогнесерд поліз геть від стовбура.

Гілка прогнулась і захиталась під їхньою вагою, але воєвода змушував себе йти далі. Ось іще крок — і він напружився, готовий стрибнути. Вогонь позаду вже смалив його шубку, і в повітрі чувся гіркий сморід спаленого хутра. Гілка знову прогнулась, цього разу із загрозливим тріском. «Зореклане, допоможи!» — молився Вогнесерд. Заплющивши очі, він присів на задніх лапах і стрибнув на землю.

Позаду нього повітря розітнув гучний тріск. Вогнесерд приземлився жорстко, з нього вибило дух. Намагаючись учепитися за щось на крутосхилі, він роззирнувся навсібіч. На превеликий жах, вогонь перепалив стовбур. Він упав віддалік, проте затулив тунель до табору плетивом вогнистих гілок. Тепер Вогнесерд ніяк не міг дістатися до Жовтоіклої.

Розділ 24

— Жовтоікло!

Вогнесерд поклав Ожинка на землю й загукав медикицю. У вухах стугоніла кров, і марно він дослухався відповіді — не чув нічого, тільки страхітливе потріскування вогню.

Ожинко припав до землі, притиснувшись своїм маленьким тільцем до ніг Вогнесерда. Не відчуваючи нічого, крім страху та відчаю, воєвода схопив його і погнав угору, туди, де лежав Плямошкур.

Старий кіт і не поворухнувся. Вогнесерд бачив, як заледве здіймаються та опадають його груди, і розумів, що Плямошкур сам не зможе зайти в безпечне місце. Він поклав Ожинка на землю.

— За мною! — гукнув він, перш ніж уже добряче притомленими щелепами взяти за карк Плямошкура.

Востаннє кинувши погляд на охоплений вогнем схил, Вогнесерд потягнув чорно-білого кота геть у глиб лісу. За ними чапав Ожинко, надто вражений, щоб нявкати, його великі очі, здавалося, не бачили геть нічого. Вогнесердові понад усе хотілося понести їх обох, але ж не міг він залишити Плямошкура помирати. Доведеться Ожинкові знайти в собі сили, щоб пережити цю страхітливу мандрівку на власних лапах.

Вогнесерд сліпо йшов слідами інших котів, навряд чи й помічаючи навколишній ліс, хоча й не забував повертатися, перевіряючи, чи не відстав, бува, Ожинко. Його мозок заполонило те, що він допіру бачив на схилі: страхітлива стіна вогню й диму перед його табором, його домом. Жовтоікла з Куцохвостом були невідомо де.

Вони наздогнали решту біля Сонячних Скель. Вогнесерд лагідно поклав Плямошкура на плаский камінь. Ожинко побіг прямісінько до Злотоквітки, яка негайно схопила його за карк і кілька разів розгнівано струснула, перш ніж хрипко замуркотіти. Тоді поклала малого на землю й заходилась вилизувати задимлене хутро — спершу різко, але з кожним разом все лагідніше. Королева глянула на Вогнесерда, і в її погляді сяяла вдячність, яку вона ніколи не змогла б виразити словами.

Воєвода кліпнув та відвів погляд. До нього потихеньку почало доходити, що Жовтоікла, можливо, загинула через те, що він спинився врятувати життя Тигрокігтевому сину. Кіт помахав головою. Зараз не час про це думати. Він потрібен Кланові. Вогнесерд роззирнувся, розглядаючи нажаханих котів, які тулились на гладенькому камінні. Вони гадали, що тут безпечно? Їм же треба було йти до річки. Вогнесерд примружився, намагаючись запримітити Піскошторму серед похилених постатей, але від невимовного виснаження лапи здавалися важчими за камінь, у нього вже просто не було сил на те, щоб підвестися і пошукати її.

Тоді він відчув, як біля нього заворушився Плямошкур. Старий кіт підвів голову, судомно хапаючи повітря, перш ніж вибухнути таким бухиканням, що аж Попелюшка поспішила йому на поміч від гурту котів. Вогнесерд спостерігав, як вона натискає на грудину старійшини, марно намагаючись прочистити його легені.

Плямошкур припинив кашляти. Тепер він просто лежав, лежав дивовижно тихо і навіть не хрипів. Коли Попелюшка підвела голову, в її погляді була чиста печаль.

— Він мертвий, — промурмотіла кицька.

Зі скелі здійнялось налякане нявкотіння. Вогнесерд недовірливо глянув на Попелюшку. Як може бути таке, що він тягнув Плямошкура сюди, просто щоб той помер? Майже на тому самому місці, де Срібнострумка відійшла у лапи Зоряного Клану. Воєвода з тривогою глянув на Попелюшку, розуміючи, що вона, мабуть, теж про це думає. У її очах була лише скорбота, а вуса дрібно затремтіли, коли новачка присіла, щоби лагідно заплющити очі старого кота. Вогнесерд боявся, що вона не витримає такого горя. Коли інші старійшини почали підходити, щоби востаннє поділитися язиками з Плямошкуром, сіра киця сіла і глянула в очі Вогнесердові.

— Ми втратили ще одного кота, — прошепотіла вона. Голос Попелюшки був порожній, наче вона досі в це не вірила. — Але моя скорбота Кланові не допоможе.

— Ти поволі стаєш такою ж міцною, як і Жовтоікла, — лагідно сказав Вогнесерд.

Попелюшка зненацька стрепенулась.

— Жовтоікла! Де вона?

Вогнесерд відчув гострий біль у грудях, наче тріска з охопленого вогнем дерева, відламавшись, устромилася в саме серце.

— Я не знаю, — зізнався він. — Я загубив її в диму, коли вона рятувала Куцохвоста. Я вже повертався по Жовтоіклу, але кошеня…

Його голос затремтів, і кіт замовк. Лише мовчки дивився на сіру новачку, в очах якої читався непередаваний біль. Що ж таке було з їхнім Кланом? Чи Зореклан вирішив їх усіх повбивати?

Ожинко закашлявся, і Попелюшка підвелась, замотавши головою, наче щойно вилізла із крижаної води. Вогнесерд дивився, як вона шкутильгає до кошеняти і схиляє над ним голову, енергійно вилизуючи малому грудину, щоб стимулювати дихання. Кашель змінився ритмічним посопуванням, та й те стихло.

Воєвода сидів, слухаючи ліс. Хутро саме норовило стати дибки у застояному повітрі. У кронах зашелестів вітер, що прилетів від табору. Вогнесерд роззявив рота, намагаючись відчути свіжі запахи понад смородом своєї обсмаленої шубки. Вогонь досі горів? А тоді збагнув, що небо все сильніше затягує хмарами диму, бо ж вітер гнав полум’я невпинно вперед, до Сонячних скель. Він аж прищулив вуха, почувши ревіння вогню понад м’яким шелестом листя.

— Я піду вперед, — вигукнув він хрипким і