Читати книгу - "Здіймається буря"

різким від диму голосом. — Ми мусимо йти далі до річки. У безпеці будемо тільки на протилежному березі. Там пожежа нас не дістане.

Збентежені коти підвели голови, тьмяно поблискуючи очима крізь ніч. Заграва вже виднілася крізь дерева. Клуби диму почали спускатися на Сонячні Скелі, а гуготіння вогню, принесене вітром, що все сильнішав, тільки гучнішало.

Раптом скелі та ліс за ними осяяло сліпучим спалахом. Над головами котів зарокотало, аж усі вони попадали, притиснувшись до каменів. Вогнесерд звів очі до неба. Ген за клубами диму він побачив дощові хмари, що котилися небом. Жах змінився полегшенням, коли кіт збагнув, що це нарешті вибухла гроза.

— Надходить злива! — загукав воєвода, підбадьорюючи побратимів. — Вона загасить вогонь! Але треба йти, інакше він нас таки дожене!

Орлякошуб підвівся першим. Коли до Клану поволі дійшов зміст сказаного, інші коти також повставали. Страх перед вогнем переважив інстинктивний страх перед люттю небес. Вони нетвердо снували скелями, невпевнені, куди бігти, а Вогнесерд, на превелике своє щастя, побачив Піскошторму — її хвіст стояв щіткою, а вуха були прищулені. Громові коти поволі розходились, відкривши Вогнесердовим очам Синьозірку, яка нерухомо сиділа на півшляху до верхівки скелі, звернувши лице до небес. Діамантова рогатина блискавки розітнула небо, але провідниця навіть не зворухнулася. «Вона молиться Зоряному Клану?» — засумнівався Вогнесерд.

— Сюди! — наказав він і махнув хвостом. В унісон гахнув грім, заглушивши його слова.

Клан почав спускатися вниз зі скелі шляхом, що вів до річки. Вогнесерд побачив, що вогонь уже потріскує серед поближніх дерев. Повз нього промчав нажаханий кріль. Він, здається, навіть не помітив котів, просто пробіг їхніми рядами, тікаючи від вогню та бурі, й кинувся під камінь, інстинктивно шукаючи прихистку. Але Вогнесерд знав, що невдовзі вогонь охопить і цю частину лісу, і не бажав ризикувати ще бодай одним котом, прирікаючи когось на таку страхітливу смерть.

— Швидко! — гукнув він, і всі коти зірвались на біг.

Мишошубка і Довгохвіст знову несли кошенят Верболози, а Хмаролап і Порохошуб тягли Плямошкура, його безвольне чорно-біле тіло незграбно смикалось від ударів об землю. Білошторм і Ряболиця йшли обабіч Синьозірки, лагідно підштовхуючи провідницю вперед.

Вогнесерд почав було шукати поглядом Піскошторму, коли це побачив Крапохвістку, яка ледве тягнула в зубах своє кошеня. Воно неабияк підросло, а Крапохвістка була вже далеко не така молода, як інші королеви. Вогнесерд підбіг та забрав у неї малого. Кішка вдячно глянула на нього й кинулася вперед.

Тепер, коли Громові коти повернули до річки, вогонь наступав на них збоку. Одним оком Вогнесерд пильнував за стіною полум’я, що неухильно наступала, і все підганяв Клан уперед. Над ними загойдалися дерева, розхитані бурею. Стихія налетіла на ліс, женучи вогонь у їхньому напрямку. Річка вже виднілася, але її ще треба було перетнути, плавати ж Громові коти не дуже вміли. Часу йти вниз, до порогів, у Клану не було.

Перетнувши межу з Річковим Кланом, Вогнесерд відчув, як на його бік шаркнуло жаром вогнища. Пожежа загуготіла навіть гучніше, ніж Громошлях. Він наддав ходу, щоби провести решту до берега, і спинився вже там, де лісова долівка перейшла у кам’янистий берег. У світлі нової блискавки каміння замерехтіло сріблом, а звук грому, що пролунав услід, злився з ревом вогню. Клан, спотикаючись, рухався за Вогнесердом. В очах у котів знову зринув жах, коли вони побачили перед собою швидкоплинну річку. Воєвода мало не завив від думки про те, що багатьох доведеться переконувати зайти у воду. Але позаду крізь дерева продиралося полум’я, невпинно переслідуючи втікачів, і вибору в них просто не було.

Розділ 25

Вогнесерд поклав кошеня Крапохвістки до лап Білоштормові й повернувся до Клану.

— Тут достатньо мілко, щоби більшість шляху пройти вбрід, — крикнув він. — Мілкіше, ніж зазвичай. В одному місці посередині доведеться пробиратись уплав, але ви зможете.

Усі коти втупилися в нього нажаханими очима.

— Ви повинні мені довіряти! — казав воєвода.

Білошторм одну довжелезну мить дивився в очі Вогнесердові, а тоді спокійно кивнув. Він підняв кошеня Крапохвістки та побрів углиб, аж поки по самий живіт не зайшов у темну воду. Кіт махнув хвостом, даючи знак іншим іти за ним.

Вогнесерд відчув знайомий запах, коли його плече черкнула м’якенька руда шубка. Він зустрівся з м’яким зеленим поглядом Піскошторми.

— Думаєш, це безпечно? — промурмотіла вона, показуючи на бистрину.

— Я обіцяю, — відповів Вогнесерд, понад усе бажаючи опинитись деінде, далеко від цього берега.

Він лагідно підморгнув войовниці, намагаючись її втішити, хоча насправді понад усе бажав заритись носом у її шубку і сховатись, аж поки не закінчиться це жахіття.

Піскошторма кивнула, мовби читаючи його думки. Тоді промчала мілководдям і кинулась у глибоку центральну протоку, а водномить збрижені води осяяла блискавиця. Вогнесердові замалим світ не померк, коли киця втратила опертя на підводному камінні та зникла під водою. Кров у вухах стугоніла незгірш від грому, поки він чекав, коли вона з’явиться.

Раптом Піскошторма випірнула, відкашлюючись і молотячи по воді лапами, але все ж неухильно пливла до цілі. Вона заледве вибралась на той берег, її шубка потемніла, просякла водою й щільно обліпила тіло, але кішка не зважала на це й озвалася до побратимів:

— Просто перебирайте лапами, і все буде добре!

Вогнесерд пишався своєю войовницею. Він дивився на її гнучку постать, що силуетом вимальовувалася на тлі дерев протилежного берега, і заледве стримувався, щоб не кинутись у бистрину і не поплисти до неї. Але йому ще належало простежити, як переберуться усі інші коти.

Порохошуб і Хмаролап потягли тіло Плямошкура до берега. Порохошуб глянув на тіло, тоді — на протилежний берег. Неможливо переправити туди мертвого кота, тим паче що й одному йому перебратися буде нелегко.

Вогнесерд підійшов до вояка.

— Залиш Плямошкура, — промурмотів він, хоч від самої думки про те, щоб залишити старійшину на березі, його серце розривалося. — Ми повернемось і поховаємо його, коли пройде вогонь.

Порохошуб кивнув і разом із Хмаролапом увійшов до річки. Новака було не впізнати за розводами кіптяви на білосніжному хутрі. Вогнесерд носом торкнувся боку молодого котика, коли той проходив повз, сподіваючись підбадьорити його.

Підвівши голову, воєвода побачив Дрібновуха, що нерішуче переминався з лапи на лапу. На протилежному березі Піскошторма стояла у воді по живіт, допомагаючи котам вибратись на сухе. Вона підбадьорливо гукнула старого сірого кота, але Дрібновух позадкував, коли небеса розітнув новий спалах блискавиці. Вогнесерд кинувся до старійшини, схопив за карк і потягнув до води. Кіт завищав і заборсався, воєвода з усіх сил намагався тримати його голову