Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Не хоче. Каже, давай кілька років так поживемо, на віру. Аж раптом Андрій повернеться? А як ні, то вже тоді і підемо до священика. Відпустить гріх і повінчає добре, а відмовить не біда. Проживемо якось. Аби дітей хрестити не відмовився.

— Розумно... Сам знаєш, як воно буває. Козацька доля примхлива. Поховали людину, вже й забувати стали, а він — живий вертає. Недобре буде…

— Так я й не сперечаюся. Марічка добре розсудила.

— Ну, що ж, тоді і я перешкоджати не стану. Благословляю. Злагода та любов. А щодо хати не турбуйся. Завтра зранку з'їздимо, глянемо, що там та як, а потім — дня за три і полагодимо.

— Із цим якраз можна не поспішати. Я ж не порожній клаптик землі успадкував. Там усе є. І будинок справний, і комора, і хлів… Переведемо худобу, та й можна жити.

— Це де ж таке є? — здивувався Остап. — Я не чув, щоб у наших місцях ціле хазяйство без господарів стояло?

— У вас ту місцину Чортовим млином називають.

— Хутір Твердохлібів, чи що? — Остап змахнув рукою, наче хресне знамення накладав.

— Він.

— Хто ж тобі його заповів? Вони ж усі померли?

— Не всі. Я з Максимом три роки пліч-о-пліч їв, спав і з бусурманами бився. Поки він голову не склав. У тому самому бою, де мене поранили.

— Гм… Я, звичайно, не суєвірний і всім тим бабським пліткам не вірю… — розгублено промовив Остап. — Але, недобре місце. Адже так ніхто достеменно і не знає, що з Твердохлібами тієї ночі сталося. Адже навіть тіл не знайшли… Тільки все обійстя було кров'ю залите. Наче там цілий загін на смерть рубався.

— Ось я, заодно, і розберуся. А то, чув, усі Максима винним вважають.

— Таке теж балакали… — кивнув Остап. — Язик без кісток. Особливо у жінок. А кожен брехливий рот не заткнеш.

— От і я про те ж… Не такий страшний чорт, як його малюють.

— Що ж. Хлопець ти не з боязкого десятка. Якщо вже від упиря відбитися зміг… До речі, не розповіси, як усе було?

— Остапе! Несторе! Де ж ви? — долинув з кімнати голос Одарки. — Досить диміти. Ходіть за стіл. Вистигне все…

Чоловіки подивилися на так і не добуті з-за поясів люльки і перезирнулися.

— Гаразд, — хмикнув Остап. — Договоримо пізніше. Пішли й справді до столу… зятю…