Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Розділ 24

Пригощала господиня галушками з гречаного борошна, щедро приправленими салом, затовченим з часником. А окремо у великому полумиску біліла сметана.

«І коли впоралася? — подумав Остап, розрізаючи галушку навпіл і щедро присмачуючи сметаною. — Вночі не спала, чи що? Чи поки що ми ходили козака рятувати? Як тільки здогадалася, що гість буде? Ох, ці баби. Іноді, як горохом об стінку, нічого путнього не доб'єшся, а іноді ніби чорт їм ворожить — усе наперед вгадають. Ти ще не встиг подумати, а вони вже зробили».

— Батьку, мамо… — підвівся Нестор. — Дозвольте мені вас так називати?

— Та називай, чого вже там, — кивнув Остап.

— Дякую. Я не ходитиму навколо тину, скажу просто. Люба мені ваша донька. І я Марічці до серця припав. Охоче ​​просив би її згоди на шлюб, та вона поки що не хоче. Але й життя без неї не миле. Тому, прошу: благословіть на спільне життя на віру. А щойно доля Андрія остаточно визначиться, життям клянуся, що поведу Марічку до церкви.

— А ну встань… — подивився Остап на дочку. Та, трохи збліднувши, швидко схопилася. — Що, мати, скажеш? Благословимо? Начебто добра пара?

— Благословимо. Чому ж не благословити? — швидко закивала Одарка. — Раз кохання поміж ними. Скільки ж можна бідолашній на самоті маятися?

— Ну, коли так… То благословляю. Живіть у мирі та любові, діти… — Остап теж піднявся і перехрестив спершу Нестора, потім Марічку.

Одарка тим часом метнулася в кут, зняла зі стіни образ Богородиці та піднесла «молодим». Ті перехрестилися та поцілували ікону по черзі.

— От і славно, — розплакалася молодиця. — Будьте щасливі, діти.

— Обмити б, — потер Остап долоні. — Не щодня доньку видаємо. Чекай ще коли ці вертихвістки підростуть… — кивнув на Віру та Дарину, молодших дочок. Дівчата пирснули сміхом і притулилися одна до одної, ховаючи зарум’янілі щоки.

— Чому ні? — поступливо кивнула господиня, відійшла до поставця, і незабаром повернулася, несучи штоф із товстого зеленого скла і чотири мідні чарки.

— Ще одну чарку неси, — звелів Остап. — Хай Тарас за щастя сестри пригубить. Не малий уже.

Тепер настала черга хлопця опускати голову, щоб не було видно, як запалали вуха, від задоволення, що його назвали дорослим.

Розлили, випили.

— Батьку, а нехай Марічка про упиря розповість, — попросила наймолодша.

— Врятуй Господь, — перехрестилася Одарка. — От ще надумала. Таке жахіття за столом слухати.

— Ну, тату… — не вгамовувалась Даринка. Добре знаючи, що батько душі в ній не чує і завжди готовий побалувати. — Це ж так цікаво.

— А й справді, — знизав плечима Остап, наповнюючи чарки вдруге. — Байка, як байка. Нехай розповість. Я й сам охоче послухаю.

— Ой, та нічого там розповідати, — спробувала ухилитися Марічка, але дружній хор дитячих голосів не дав їй такої можливості.

— Гаразд, гаразд… Розкажу… Просто все так швидко сталося, що я й злякатися до ладу не встигла. Упир сунув морду у вікно — а Нестор його шаблею. Вжух…

— А який він, упир? — Перебила Віра.

— Ну… Великий… волохатий, як ведмідь… Тільки паща тонша і довша. Як у гусака. Пазурі на лапах довгі. Що мої пальці. І очі жаром палахкотять, як вуглини.

— Жах який! — знову перехрестилася Одарка, спершу подивившись на ікони, а потім, крадькома, глипнувши на вікно.

— Ну, от… Як Нестор його рубонув по морді, упир відскочив, а потім у двері ломитися став. Сила страшенна. Уся хата двиготіла, як він у двері бився. Дошку одну зламав. А як сунув лапу всередину, щоб запір відсунути, Нестор знову його шаблею полоснув. Пальці так і посипалися на долівку... Почвара завила дурним голосом, але не відступилася, продовжувала пертися до хати. Тоді Нестор зарядив пістоль нарубаними срібними монетами та й вистрілив у нього. Промахнувся лише трішки, у плече влучив… Але й цього вистачило — упир втік.

— У плече… — промимрив Остап. Потім підвівся і підійшов до вішалки. Взяв у руки шапку і дістав із-за відвороту недавню знахідку. Повернувся до столу та поклав обрубок талера на стіл. — Ось такою картеччю стріляв?

Нестор придивився і невпевнено знизав плечима.

— Схоже… Але монети однакові. Як вгадати — моя чи ні. А де ти це знайшов?

— Та так… Випадково підвернулася, — задумливо промовив Комар. — Гм… Не бери в голову. У вас з Марічкою на найближчий час і так турбот повен рот. І теє, давай, підемо, таки покуримо нарешті… А то вже в носі свербить.

— Ой, а у мене ж Красуля від учорашнього дня недоєна стоїть! — сплеснула руками Марічка. — Треба на хутір сходити.

— Таки треба, — погодився Остап. — Тільки навіщо пішки? Тарасе, запрягай чалого в сани. Відвезеш сестру.

— А можна й нам покататися? — одразу підскочила до отця Віра. — Ну, будь ласка.

— Чому ні? — знизав плечима Остап. — Можете й матір прихопити. Хоч відпочину од вас.

— Я своє на санях тридцять років тому відкаталася, — махнула на чоловіка Одарка. — Не до розваг, є чим зайнятися.

— Чи варто хлопця ганяти? — обізвався Нестор. — Я сам з'їжджу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍