Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Глава 21

Вероніка

 

Я відімкнула двері й жестом запросила Богдана зайти. Крадькома глянувши на годинник, я зауважила, що до кінця маминого робочого дня залишилося три години. З додатковою годиною на дорогу ми мали півдня, щоб побути разом. Богдан, поводячи себе як справжній джентльмен, допоміг мені зняти куртку перед тим, як піти у ванну помити руки.

Поки він був зайнятий, я прослизнув до кімнати, щоб переконатися, що все в порядку. Зранку я так поспішала, що могла залишити речі розкиданими, і  не хотіла, щоб він наштовхнувся на щось не призначене для його очей.

У вікно яскраво світило січневе сонце, солодко пахло мандаринами і хвоєю. Це був тонкий аромат зими, який я вирішила доповнити вогником свічки. Коли я її запалила, полум’я задоволено затріщало. Богдан мовчки підійшов і огорнув мене теплими обіймами. Разом ми стояли і дивилася на вогонь, вдихали аромат сандалового дерева та насолоджувалися простою радістю моменту. Таких моментів чекаєш і цінуєш ії понад усе, незважаючі на всі негаразди.

— У тебе мила кімната, — посміхнувся Богдан. — Така дівоча.

— Правда? — я озирнулася навкола. Ніколи не придавала значення умеблюванню, не захоплювалася феншуєм і тому подібним штуками, але кімнату свою любила і постійно купувала милі дрібнички для затишку.

Найбільше подобалися світлі стіни.  Мені вдалося переконати маму, що шпалери у квіточку застаріли, а громіздка шафа тільки захаращує простір. Хоча я не могла повністю відмовити її від шпалер, вона погодилася вибрати ті, які підходять для фарбування. Після іспитів я цілий місяць присвятила ремонту кімнати, і тепер можу повною мірою насолоджуватися простотою скандинавського стилю, позбавленого зайвих деталей.

— Так. Стильно і зі смаком. — Богдан підійшов до книжкової шафи, витягнув першу ліпшу книгу. — “Мобі Дік”? Серйозно?

— А що такого? — здивувалася я. Чому тебе це так здивувало?

— Надто серйозна книга для… — Богдан знітився і поставив книгу на місце. 

— Для дівчини? — підказала я.

— Так, — Богдан запустив пальці у волосся. Він виглядав розгубленим, наче побачив щось таке, що не мав би побачити. — Як Мелвілл поєднується з нею?

Він потягнувся за моєю Барбі в костюмі Русалки і зняв її з полиці. Лялька з довгим рудим волоссям і яскравим макіяжем була однією із моїх найдорожчих речей. Незважаючи на те, що я виросла, не могла з нею розлучитися. Коли мама вирішила, що я надто доросла, щоб гратися ляльками, віддала всі мої іграшки сусідській дівчинці. Я пам'ятаю, як плакала того дня. Маленька русалонька була врятована випадково, бо завалилася за ліжко. Хоча я більше не гралася з ляльками, а зосереджувалася на навчанні, ця Барбі займала особливе місце на моїй книжковій полиці — нагадування про маленьку дівчинку, яка була змушена занадто рано подорослішати.

— Боюся, ти мене зовсім не знаєш, Коваль, — замислено сказала я і відбрала в нього ляльку. Погладила її по шовковистим косам і посадила на місце. 

— Ти помиляєшся, Ніко. Я багато чого про тебе знаю. Наприклад, коли я роблю ось так, — він провів пальцем по щоці і поцілував спочатку у щічку, потім спустився до підборіддя, — ти починаєш дихати частіше. 

Навіщо він це сказав? Тепер я концентруюся на диханні, а не на його губах.

— А коли так, — він торкається моїх грудей через толстовку і я кусаю щоку, щоб не застогнати, — ти сладко стогнеш мені на вухо.

— Фу, як негарно змушувати дівчину червоніти, — видихаю йому в губи. — Де ти набрався цієї пошлятини?

— Хотів би сказати, що в кіно піддивився, алн не буду брехати.

Я відчула укол ревнощів. І скільки дівчат він змусив стогнати? Я вирвалася з його обіймів і взяла з шафи домашній трикотажний костюм. Не збираюся піддаватися на провокації, роблю вигляд, що мені не так уж і сподобався поцілунок.

— Сідай відпочинь, Казанова. Я перевдягнуся і нагодую тебе. А то охлянеш.

Як мені здалося, гордо удалилася у ванну і повернулася із зібраним волоссям, у шортах і короткій футболці. Він повільно провів по мені поглядом знизу вгору, і мені стало ніяково. Шорти здалися надто короткими. Однак я не подала вигляду. Широко посміхнулася і спитала:

— Голубці будеш?

— Буду, — без зайвої скромності сказав Богдан, мені це сподобалося. Не люблю людей, які ламаються. Сама прямо кажу про свої бажання, правда, якщо мова йде не про маму. — Чудово. Зараз розігрію.

Я пішла на кухню накривати на стіл. Богдан і тут мене здивував. Я думала, він сидітиме і чекатиме, поки я його покличу, але він пішов за мною і допомагав: дістав тарілки, нарізав хліб, навіть помив чашку, яку  я залишила вранці у раковині.

— Готувала не я, — випереджаючи питання Богдана зізналася відразу, — я взагалі не дуже вмію готувати.

— А макарони зможеш зварити? — Богдан їв з таким апетитом, наче його не годували три дні.

— Думаю, це мені під силу, — я поклала на тарілку хлопцю ще сметани і прийнялася за свій голубець, — а чому тебе це цікавить?

— Планую одружитися з тобою, — сказав Богдан, не припиняючи жувати. Це прозвучало так буденно, на його обличчі не було і тіні посмішки, тож якщо це жарт, то невдалий. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍