Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

−  Твій Чирвовий Король – насправді король кривавий. 

Дивлюся на неї незмигно. Це просто така метафора чи вона має на увазі, що він…

− Убивця, − циганка підтверджує мій страшний здогад. – Він убив свою дочку, коли їй було сім.

Ігор убив свою дочку? В нього була дочка? Семирічна? Коли ж він устиг? За місяць йому буде тридцять. І в нього була семирічна дочка… Про яку він ніколи не згадував. 

− Ви знаєте моє ім’я, а я ваше – ні, − мені раптом стає страшенно цікаво, як звати мою співрозмовницю. Хоча останні щонайменше хвилин десять я якось зовсім не думала поставити їй це просте питання.

− Ліра, − відповідає жінка. 

− Як героїня «Його темних матеріалів» Філіпа Пулмана, − всміхаюся, згадавши, як захоплювалася цими книгами. 

− Мене назвали на її честь, − обличчя Ліри теж осяває усмішка. Схоже, вона приємно здивована, що я знайома з цією трилогією. – Це одна з небагатьох писаних історій, де цигани зображені у позитивному світлі.

− Так, − погоджуюся я. От би й далі нам говорити про історію її імені, літературу та зображення циган у ній. Але ж ні, Ліра знову повертається до Чирвового Короля:

− Я розумію, ти не хочеш цього чути, не бажаєш у це вірити, але, Сарін, чоловік, з яким ти живеш, убив свою дочку. А засудили за це цигана, який так невчасно зайшов до його будинку. 

− До його будинку? – мимоволі перебиваю я. – До того, де ми зараз живемо, будинку?

− Ні, тоді твій Король жив у Дніпрі, − говорить Ліра.

Хух-х-х, невелике, але полегшення. 

− Його молода дружина померла, коли їхній дочці було шість. Того ж року почалася АТО. Він оформив дитину в інтернат, а сам поїхав туди. Не добровольцем, щоб захищати свою країну, а з дещо іншою метою. Чирвовий Король обходив покинуті будинки й забирав із них усе цінне, що знаходив. Люди, рятуючи власні життя, часто не встигали навіть документи прихопити, не кажучи вже про коштовності чи електроніку. А от Ігор ретельно обстежував кожен дім чи залишки дому, збирав, привозив у Дніпро і перепродував знайдені речі. Переважно циганам, − Ліра робить ковток кави. Трохи кривиться – або настільки несмачно, або ще гаряча.

− То ви й ім’я його знаєте? – навіщось питаю я. 

− Знаю, − вона на кілька секунд заплющує очі. – Хоч би й хотіла не знати. І можеш не звертатися до мене на «ви». Я не набагато старша за тебе. 

− Убивство повісили на вашого батька? – неочікувано навіть для себе кажу я. 

− Так, − киває Ліра. Здається, вона не дивується з того, як швидко в мене склалося два та три. Чи, може, то лише мені здається, що швидко? 

Погляд жінки прикутий до скла, а там, за ним, досі нестримно сиплеться сніг. Він не просто собі летить маленькими танцюючими сніжинками, а падає великими зліпленими пластівцями. 

− Я не пишаюся тим, чим займається, точніше, займалася моя родина, − Ліра переводить погляд на свою каву. Здається, вона більше її не питиме. – Мій батько і два його брати, скільки їх пам’ятаю, скуповували й перепродували золото. 

− Але ж не крали, − зауважую я. 

− Ніколи, − з почуттям говорить циганка. – Наскільки мені відомо, − додає трохи з меншою упевненістю. – Та вони не цікавилися його походженням, просто купували, в тих, хто продавав, відносно за копійки. Але навіть цих копійок вистачило твоєму Ігореві, щоби вже за чотири місяці таких оборудок побудувати першу заправку. 

− А тепер їх у нього близько сотні, − додаю я.

− Знаю, − в голосі циганки роздратування. Та вона швидко опановує себе й уже набагато спокійніше продовжує. − Але я довго не знала, не могла зрозуміти, як його бізнес виріс так швидко? Бо ж після того, як батька ув’язнили, він більше в зону АТО не їздив, займався лише заправками, та справи в нього йшли так собі. Лише недавно я з’ясувала − це завдяки тобі до нього прийшов такий масштабний успіх, − Ліра пронизує мене чорним поглядом, від якого мурашки не то що спиною, а всім тілом цілою колонією побігли. 

− Я й уявити не могла…− заледве чую власний голос. 

− Звісно, − кутики губ жінки трохи розтягуються, та усмішкою це не назвеш. – Тебе ніхто ні в чому не звинувачує. Я тут лише для того, щоб відкрити тобі очі, − циганка бере мою руку обома своїми. Цього разу я не відсахуюся. В мені вже немає страху до неї. Лише співчуття. Хай там що вона не казала б, я почуваюся трохи винною. Ні, не трохи, навіть дуже, бо з усіх чоловіків світу саме цьому крадієві й убивці я вирішила вручити всі переваги свого дивного дару. 

− Як це сталося? – тихим шепотом питаю я. – Ну, як він… − немає сили вимовити «вбив дочку».

− Ненароком, − поквапом відповідає Ліра. 

Від цього мені стає трохи легше. На якусь хвилину.

− Він оформив її до школи-інтернату, бо не мав часу займатися нею. Про няньку навіть не йшлося – всі зустрічі зі збуту краденого відбувалися в його домі, тому нікого стороннього він не збирався туди впускати. Мала ж бувала вдома лише у вихідні та під час канікул. Тієї зими вона дуже захворіла, тому Ігор вирішив припинити свої поїздки й побути вдома. Покликав мого батька, щоб спродати йому залишки. Коли вони сиділи у вітальні, дівчинка зійшла з другого поверху, попросила апельсинового соку. Ігор роздратувався, схопив її за шию, почав трясти й кричати, щоб вона повернулася до своєї кімнати. Батько казав, що намагався відтягти його, бо бачив, що дівчинка налякана й починає задихатися. Але рука Ігоря розтиснулася лише тоді, коли її очі незворушно застигли, а личко із хворобливо-блідого стало синюватим.