Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Опісля аварії Віктор повернувся до свідомості лише в шпиталі. Прокинувшись, він одразу відзначив низьку чутливість ніг, починаючи з поясниці. Звичайно, Віктор спочатку неабияк злякався, але подумав, що в нього, бува, просто оніміли ноги од лежання. Насправді, все було набагато гірше. Над ним стояла крапельниця, він був акуратно закутий в білосніжне простирадло. Віктор усвідомлював, що сталося дещо дуже жахливе. Він пам’ятав салон із червоним торпедо, пам’ятав індикатор спідометру, згадував той вітер, й потім дерева, й широкий стовбур, в який йому неминуче судилося врізатись на небувалій швидкості.

         Але ж як тільки Віктор рішив повернути голову, щоб повністю озирнути палату – порухи йому ту же мить заблокував жорсткий корсет на шиї. Це був кремового кольору головотримач Філадельфія. Віктору він зовсім не подобався, адже він стискував його рухи, від чого на нього одразу нахлинула паніка вперемішку з люттю. До речі, це було не менш пов’язано з тим, що він майже не відчуває ніг, хоча все ще може, хоча й дуже слабко, рухати пальцями.

         Отож, Віктор став чекати, доки хтось нарешті не відвідає його, в цей же час жорстоко картаючи себе за неуважність (так, не за те, що перевищив швидкість, а за неуважність!) при водінні. Урешті, через десять хвилин до нього увійшла, як спочатку подумав Віктор, медсестра. Все ж, представилась вона йому терапевткою.

         – Ви знаходитесь в травматологічному відділенні міської лікарні номер сім, – сказала вона, перевіряючи стан крапельниці. – Позавчора ви потрапили в ДТП, на дуже великій швидкості. Ми виявили у вас перелом верхніх шийних хребців, тому зараз ми відправляємось на мієлографію для виявлення спинномозкових травм, та на МРТ.

         – Я майже не відчуваю ніг, отут, з поясниці, тепер вони болять.

         – І я бачу на них набряк, – сказала терапевтка, чіпаючи щиколотку Віктора. – Кажете, болять?

         – Так.

         – А спробуйте порухати пальцями.

         Віктор з великим трудом зігнув пальці на ногах. Від напруги та гніву, тому що йому не вдається нормально контролювати кінцівками, в нього побагровіло обличчя. В ці моменти він відчував себе наче закритим в темній кімнаті кроликом, тому як нічого не міг вдіяти зі своїм нещастям. Це було схоже на клаустрофобію, якою завше страждав Віктор. Саме клаустрофобія пізніше побільшить його проблеми зі здоров’ям.

         – Схоже на парез, – діагностувала терапевтка.

         – На що? – перепитав Віктор, вчувши незнайоме, моторошне слово.

         – При парезі уражаються периферичні нерви, й якщо ви кажете, що у вас погано працюють обидві ноги, то це вже парапарез. Зараз ви, певне, відчуваєте його симптоми. Прийнято оцінювати тяжкість парезу по п’ятибальній шкалі, починаючи з нуля. Нуль це параліч. Думаю, що у вас друга степінь.

         Таке заключення лікар виявила скоріше для себе, однак Віктора наразі цікавило дещо інше.

         – І це лікується?

         – Як фізичний терапевт, можу сказати, що вам знадобиться доволі довга реабілітація. Ви можете рухати іншими кінцівками?

         Віктор зумів легко підняти руки, порухати пальцями та плечима. До речі, вчувши слово «реабілітація», він скривив обличчя; йому зуміли погіршити настрій ще в кілька разів. Віктор з жахливою тугою уявляв собі, як буде ходити разом з іншими каліками на ті дурнуваті тренажери, як замінить вечірні суші в своєму офісі на недобру лікарняну пайку. Він був готовий вже віддати Богові свої ноги, тільки б не залишатись в лікарні. І що ж? Врешті, так він і зробив.

         Тим же часом в палату увійшла медсестра зі срібною коляскою, на якій була велика каструля; на нижньому ярусі коляски були викладені керамічні тарілки та чашки. Коли Віктору дали змогу побачити, – адже він не міг опустити голову, – що в пластиковому зеленому ополонику знаходиться рідка, молочна вівсяна каша, він зрозумів, що йому необхідно тікати. Але ж якби йому дозволяли ноги! Годувальниця його – пишна дама зі синьою шарлоттою на голові, наче як на зло всміхалась Віктору. Він повернув погляд до терапевтки.

         – Скільки ж може продовжуватись ця реабілітація?

         – При парезі мінімальна реабілітація проходить півроку. Але у вашому випадку це може бути й рік, а то й більше, – відповіла терапевтка.

         Віктор зомлів.

         – Скільки!? Рік? Ви що блядь? Я не згоден. Це мені ще буде щось коштувати?

         – Взагалі в різних клініках ціни варуються від 500 до 550 гривень за перше заняття. Воно триває близько півтори години, зате за допомогою реабілітацій ви зможете відновлювати свої нижні кінцівки аж до повного одужання.

         Майже кожен другий лікар говорить, як по підручнику: стисло, нудно, з одноманітною інтонацією, можна сказати байдуже. Це в свою чергу дуже гнівило Віктора.

         Однак щоб зрозуміти всю трагічність наступної сцени, читачу потрібно уявити собі зрілого брюнета з корсетом на шиї, що підкреслює лиш його нещастя, та його червоне, мов буряк, обличчя, сповнене чи то розпачі, чи то гніву. Можна сказати, що в той момент в тому обличчі відображувались всі погані людські емоції. Однак переважала серед них тільки скупість. Віктор приблизно зрахував, скільки це виходить, якщо платити 500 гривень кожен день, – та хоч і тиждень, – півроку або й рік, й жахнувся: виходила платня, щонайменше більша, ніж його місячна орендна плата за трикімнатну квартиру. Все, що він зміг промовити, так це всього лиш чотири слова, проте сказані з повною відвертістю.