Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Йдіть ви на хуй!

         Медсестра із візком вже було налила кашу в тарілку, та вчувши таке, сама побагровіла, голосно вдихнувши повітря. Її очі промовляли (хоч Віктор цього й не бачив): «Який же нахаба, а я ще смію його годувати!». Терапевтка, в свою чергу, зовсім по іншому відреагувала на його висловлення. Точніше кажучи, вона зовсім не зреагувала.

         – Ви можете мене посилати куди завгодно, і я пізніше відмовлюсь від вас, як від пацієнта, однак тепер ви маєте поїсти та піти на обстеження в мієлографію та МРТ.

         Віктор не відповів. Тоді ж його стали піднімати на ліжку, й він добре зміг оглянути невеличку палату, в яку насправді ледь поміщались три людини. По ліву сторону від нього, там, де зараз стояла терапевтка, було велике вікно. Віктор подивився туди та одразу впізнав зелені пагорби Бабиного Яру. Значить, його відвезли зовсім недалеко від місця аварії.

         Коли Віктору вже приготували тарілку з кашею, терапевтка ту ж мить схопилась:

         – Я зовсім забула: перед мієлографією не можна їсти вісім годин. Звичайно, так як ви лежите тут вже цілу добу, то щоб ви довго не голодували, ми зробимо це прямо зараз, – потім вона покликала санітарів, які кудись повезли Віктора. Медсестра з візком в цей час невдоволено похнюпилась, видно від того, що вариво її так і залишиться неторканим.

         Коліщата кушетки Віктора лунко дзвеніли по глянцевим плитам підлоги. Це було схоже на те, як потяг стукає колесами по рейкам, й саме цією думкою він себе заспокоював. Дійсно, якби Віктор міг знати, що воно таке – мієлографія, то принаймні знав би, чи треба надто картати свою свідомість очікуваною біллю, чи спокійно собі мріяти про те, як він повертатиметься додому. Саме з цієї причини він запитав про це в терапевтки, що якраз крокувала поряд з ним.

         – Це зовсім не боляче, та й тим паче, я хотіла би сказати, що з вашим парапарезом на вас очікують більші проблеми. Якщо його не лікувати, він може просто перетворитись в параліч.

         Та Віктор на це не зважав. Для нього парапарез: лиш невідоме слово, моторош в якому ховається тільки в його звучанні. Все ж, й тут важливо сказати, що якби він міг повернути час назад, щоб уникнути аварії, то беззаперечно, він зробив би це, – однак тільки з однієї причини: щоб не потрапляти до цієї лікарні. Хай там як, але Віктор завжди вірив у те, що будь-які проблеми та перешкоди, що суть в житті, можуть пройти самі по собі. Таким чином, перешкодою у свій час для нього стала робота автослюсарем, та з нею він справився хутко.

         Через десять хвилин, коли його везли й по ліфту, й по безкінечних світлих коридорах, він опинився в невеликому приміщенні, в центрі якого стояла синя кушетка, накрита блакитним поліетиленом. Поряд з кушеткою також стояв малий квадратний, чорний екран, при якому була прикріплена велика лупа. Двоє санітарів перенесли Віктора, взявши його за руки й ноги, на кушетку в центрі, й поклали на лівий бік. При цьому, спочатку вони хотіли покласти на живіт, однак лікар (судячи з усього, невролог) велів їм покласти на бік, тому як у Віктора на шиї був головотримач. Перед цим з нього зняли білу сорочку. Терапевтка вийшла з приміщення, сказавши до цього, що у Віктора спостерігається парапарез.

         – Прізвище? – спитав лікар, поправляючи великі окуляри в чорній роговій оправі. Він сидів в кутку за увімкненим комп’ютером.

         – Ф… Фідемчук, – відповів Віктор, заїкаючись, видно тому що хвилювався наступної процедури – тим більше лікар цей говорив надто серйозним голосом.

         – Скажіть, у вас є якісь протипоказання, алергії?

         – Ну… на шерсть.

         – А на йод?

         – На йод? Ні.

         Віктор не перевірявся з цього приводу у лікарні, однак тієї миті він згадав, як нещодавно вдарився по дорозі в офіс, й пізніше ногу йому намазали йодом. Так як надалі з ним нічого не сталось, він наразі міг впевнено сказати, що алергії не має.

         Лікар піднявся та підійшов до Віктора, та став, рівно як терапевтка, розгладжувати набряклі ноги.

         – Ви можете рухати ногами?.. Зовсім не можете? Так… Зараз я зроблю коротку процедуру – укол. Це буде швидко, й зовсім не боляче.

         Віктор відчув, як в області крижу йому розтирають промочений холодною рідиною ватний диск. Почувся запах спирту. В цю хвилю йому дійсно стало страшно, й він очікував укол в будь-який момент. Тепер Вікторові це здалося варварським: одне діло в передпліччя, але ж зовсім інше в спину! Такими тоді були його думки: «До чого ж людина дійшла з цим розвитком. Проколювати, блядь, спину. Краще уже віддатись долі». Очікував Віктор недовго, всього півхвилини, – та як йому тоді здалося: цілу вічність. Й тут ця вічність призупинилась: все, що він міг – це рефлекторно здригнути плечима. Тонесенька голка пекуче вп’ялась в криж. Та в одну секунду Віктор страшно зненавидів того лікаря. Він його обманув. Шприц не виходив з тіла цілу хвилину, й при цьому Фідемчук навіть не міг озирнутись на нього.

         Весь же цей час лікар ретельно роздивлявся в екран, на якому зараз було синьо-чорне зображення крижу Віктора. Через хвилину він приклав вату на місце уколу, перевернув його на спину та оголосив такий вердикт:

         – Запалень я не бачу. Однак для більш детальної та водночас загальної картини я вас направлю на МРТ хребта. Там можна буде побачити усі пошкодження спинномозкових корінців, що й допоможе нам встановити проблему та визначити її вирішення. Парези лікуються, тому й вам не потрібно гаяти часу. У вас травма хребта внаслідок аварії. Це може також означати, що у вас є ЧМТ, та, щонайменше струс мозку. В останній час ви не відчували головний біль чи нудоту?