Читати книгу - "Заповіти"

Якова часто змінювали імена на стадіях таємного планування Гілеаду. Тоді я про ці зміни нічого не знала, дізналася згодом завдяки Генеалогічним архівам ліній крові в Ардуа-холі. Та навіть тоді справжнє ім’я Джадда було приховане.

Другий кандидат був молодший і худіший. Мав загострену на потилиці голову й навдивовижу великі вуха. Тітка Габбана сказала, що він уміє давати лад цифрам і взагалі інтелектуал: це не завжди бажана риса, особливо для жінок, але у чоловіків цілком прийнятна. У них із колишньою Дружиною, яка померла у лікарні для психічно стражденних, була одна дитина, але бідолашне маля відійшло ще до року.

Ні, то не було Не-дитя, пояснила Тітка Габбана, і під час народження все було гаразд. Причиною смерті став ранній рак, випадки якого тривожно почастішали.

Третьому, молодшому сину Командора рангом нижче, було всього лиш двадцять п’ять. У нього було багато волосся, але товста шия й близько посаджені очі. Тітка Габбана назвала його не таким перспективним кандидатом, як двоє попередніх, але родина з великим захватом ставилася до можливості цього союзу, тож нова рідня мене дуже цінуватиме. Це було доволі важливо, адже вороже налаштовані родичі чоловіка могли зробити життя нестерпним, постійно критикуючи й завжди стаючи на його бік.

— Не поспішай із рішенням, Аґнес, — сказала Тітка Габбана. — Поміркуй. Твої батьки прагнуть для тебе щастя.

Це була добра думка, але хибна: вони не щастя мені хотіли, а щоб я була деінде.

Коли я лягла спати тієї ночі, три знімки чоловіків-кандидатів плавали у темряві в мене перед очима. Я уявляла кожного з них на собі (бо ж там їм і бути) і те, як вони намагаються встромити свій огидний відросток у моє скам’яніле, холодне тіло.

Мені стало цікаво, чому я уявляла своє тіло холодним, наче камінь. А тоді зрозуміла: це тому, що тоді я буду вже мертва. Така само бліда й безкровна, як бідолашна Кайлова, розрізана, аби дістати дитя, а тоді незворушна, загорнута в простирадло, з німим поглядом. У мовчанні й непорушності була певна влада.

36

Я думала про втечу з дому, але як це зробити, куди піти? Географії я не знала: у школі ми її не вивчали, бо власного району нам мало б вистачати — що ще Дружині потрібно? Я навіть не знала, чи великий Гілеад. До яких пір він простягається, де закінчується? Поставали практичні запитання: як мені подорожувати, що їсти, де спати? І якщо я втечу, чи зненавидить мене Бог? Мене ж, ясна річ, переслідуватимуть? Чи завдам я страждань іншим, як та наложниця, розрубана на дванадцять частин?

Світ кишів чоловіками, яких точно мали спокушати дівчата, що заблукали за межами своєї території, — для них такі дівчата були аморальними. Можливо, я пройшла б один квартал, перш ніж мене роздерли б на шматки, забруднили, перетворивши на купку зів’ялих зелених пелюсток.

Тиждень, даний мені для обрання чоловіка, закінчувався. Пола з Командором Кайлом віддавали перевагу Командорові Джадду: він був найвпливовіший. Вони влаштували цілу виставу, аби переконати мене, бо ж добра воля нареченої була всім на краще. Подейкували, що деякі весілля на вищому рівні проходили невдало: ридання, зомлівання, ляпаси від матері нареченої. Я якось підслухала балачки Марф про те, що перед деякими весіллями застосовувалися уколи заспокійливих. Дозу треба було розраховувати ретельно: якщо наречена трохи спотикалася й говорила нечітко, це можна було списати на емоції, бо ж одруження — страшенно важливий момент в житті дівчини, але церемонія, на якій наречена була непритомна, вважалася недійсною.

Було зрозуміло, що мене видадуть за Командора Джадда, хочу я того чи ні. Ненавиджу я це чи ні. Та я тримала огиду при собі й прикидалася, що роздумую. Як я вже говорила, я навчилася грати роль.

— Подумай, який ти матимеш статус, — переконувала Пола. — Краще й не придумаєш.

Командор Джадд був немолодий і не вічний, і хоч вона, звісно ж, цього не бажала, я, дуже ймовірно, житиму значно довше за нього, а по його смерті стану вдовою, тож матиму значно більшу свободу у виборі наступного чоловіка. Подумати лиш, яка це перевага! Авжеж, родичі чоловічої статі, включно з родичами за шлюбом, відіграють свою роль у цьому виборі.

Тоді Пола пробігалася по двох інших кандидатах, принижуючи їхні зовнішність, характер та становище в житті. Вона могла не старатися так: вони обидва були мені огидні.

Тим часом я розмірковувала про те, що ще можу зробити. Були французькі садові ножиці на зразок тих, якими скористалася Бека, але Пола тримала їх у сараї, під замком. Я чула про дівчину, яка повісилася на паску від халата, аби уникнути весілля. Віра розповідала мені про це минулого року, а інші Марфи робили журні обличчя й хитали головами.

— Самогубство — то провал віри, — прорекла Зілла.

— Усе паскудить, — додала Роза.

— Така пляма на всю родину! — бідкалася Віра.

Був відбілювач, але його тримали на кухні, як і ножі, а Марфи — не дурні й дуже сторожкі — знали про мій відчай. Вони взялися закидати мене афоризмами на зразок «Нема лиха без добра» чи «Що міцніша шкаралупа, то солодший горішок» і навіть «Діаманти — кращі друзі дівчини». Роза навіть промовила якось начебто сама до себе: «Якщо вже помер, то це назавжди», — зиркаючи на мене краєм ока.

Не було сенсу просити Марф, навіть Зіллу, мені допомогти. Хай як вони мене жаліли, хай як бажали мені добра, впливу не мали жодного.

Наприкінці тижня було оголошено про мої заручини з Командором Джаддом, як від початку й планувалося. Він заявився до нас додому в повному однострої, з медалями, потиснув руку Командорові Кайлу, кивнув Полі й усміхнувся моїй маківці. Пола підійшла до мене, стала позаду, обвила мою спину рукою й легенько поклала долоню мені на талію. Раніше вона ніколи так не робила. Невже думала, що я спробую втекти?

— Добривечір, Аґнес, люба, — промовив Командор Джадд.

Я зосередилася на його медалях: легше було дивитися на них, аніж на нього.

— Можеш сказати «добрий вечір», — неголосно пробурмотіла Пола, злегка вщипнувши мене тією рукою, що була в мене за спиною. — «Добрий вечір, сер».

— Добрий вечір, — спромоглася прошепотіти я. — Сер.

Командор пішов у наступ, склавши обличчя в обвислу усмішку, і приземлився ротом на моє чоло в невинному поцілунку. Вуста в нього були неприємно теплі й відірвалися від мене із цмаканням. Я уявила, як він усмоктав крихітний шматочок мого мозку через шкіру. Ще тисяча таких поцілунків — і в черепі у мене нічого не залишиться.

— Сподіваюся,