Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

Здавалося, навіть сама земля в цьому місті була поглинена тінями, в яких жоден новий початок не міг знайти себе. Усе було поглинене: не лише руїни, а й самі душі тих, хто залишився. Він уже не був тим Лео, який прийшов сюди багато років тому, сповнений надії і жорстоких планів. Зараз, стоячи серед цього всього, він відчував порожнечу, яку важко описати словами.

Марко підійшов ближче. Він не говорив нічого, тільки дивився на Лео, на його спину, на його рухи. Здавалося, вони обоє були як дві частини одного цілого, які втратили сенс свого існування.

Лео повернувся до нього, і його очі були сумні. «Ми вже не можемо повернути те, що втратили, — подумав він. — І чи варто намагатися це зробити?»

— Вони думали, що це була війна за владу, — сказав він тихо. — Але ми воювали за щось значно більше. За те, щоб побудувати те, що вже не існувало... Тепер ми самі повинні вирішити, чи хочемо взагалі будувати нове.

Марко промовчав, але його погляд розповідав більше, ніж будь-яке слово. Вони стояли разом, ніби двоє людей, які більше не вірять у правила цього світу, але змушені пристосовуватися до реальності.

— Може, ми справді побудуємо щось нове, але це вже не буде тим самим, що було раніше, — сказав Марко, — Ми не можемо воскресити стару імперію. Ми не можемо відродити цей світ.

Лео подивився на нього, й усміхнувся крізь біль і важкість свого розуміння.

— Я знаю, Марко. І не хочу. Але ми можемо створити щось нове. Щось, що буде не лише про владу. Щось, що не залежатиме від страху і ненависті. Я не знаю, як саме це буде виглядати, але це повинно бути інше.

І, хоч він не мав чіткої карти цього нового шляху, він відчував, що це єдине, що має сенс. Більше не було простору для старих помилок, для безжальних планів і зрад. Він був готовий змінити себе, навіть якщо доведеться пройти через пекло внутрішніх сумнівів.

Вони з Марком почали рухатись вперед, і кожен крок став вагомішим, ніж попередній. Місто залишалося позаду, його зруйновані обличчя ховалися в темряві, а перед ними відкривався світ, який чекав, щоб його відбудували. Не можна було повернути час назад, але можна було почати з того, що залишилося. Скільки б не тривала їхня боротьба, скільки б не було крові та болю — вони ще мали шанс.

— Ми відродимо цей світ. І цього разу це будемо ми, хто вирішить, яким він буде. — Лео підняв погляд до неба, яке, здається, почало прояснюватися, як і його власні думки.

І хоча не було точно відомо, як це все вийде, на цей момент Лео відчував, що в його руках — новий початок. Що б не сталося далі, він не був сам. І це було вже більше, ніж будь-яка влада.

Лео та Марко мовчки йшли вулицями, що колись були повні шуму, багатства та конфліктів, але тепер виглядали мертвими, порожніми. Гроза, яка бушувала над містом кілька годин тому, тільки посилила атмосферу. Пахло мокрим асфальтом і сирістю, а повітря було важким і густим, ніби самі хмари відчували всю тяжкість того, що сталося.

У далині можна було побачити згорілі будівлі, покриті тріщинами від вибухів, що стали немов символом того, як все розвалювалося. Кілька вцілілих вікон, через які раніше можна було побачити блискучі вивіски казино та магазини, тепер були покриті товстим шаром пилу, який зберігав у собі всі спогади про минуле.

Марко зупинився біля одного з уламків і нахилився, щоб розглянути землю, яка була забруднена кривавою брудною водою, що просочувалася через тріщини в асфальті.

— Все це… це результат того, за що ми боролися. — сказав Марко, погляд його був порожній. — Все, чого ми досягли, і все, що ми зруйнували, в один момент зникло. Ми — це все ми.

Лео залишився мовчки позаду, його серце билося важко, ніби прагнучи зірватися з грудей. Він відчував, як тягар цієї війни нависає над ним. Ось він, результат його вибору, результат усіх тих рішень, які він приймав заради влади, заради грошей, заради сім'ї, заради того, щоб залишити свій слід. Але що це за слід? Бруд, попіл і руїни.

— Так, ми були тими, хто все зруйнував, — сказав Лео, повільно підходячи до Марка. — Але ми не повинні залишити це все в минулому. Нам треба знайти шлях, щоб побудувати щось нове. Ми можемо це зробити.

Марко подивився на нього з підозрою. Багато часу минуло від тих днів, коли вони були друзями, коли вони разом переживали труднощі. Тепер він бачив в Лео не лише лідера, а й людину, яка сама не знає, чи може йти далі.

— Як ми можемо щось побудувати після того, що сталося? — запитав Марко, піднімаючи погляд на нього. — Як ми можемо зібрати те, що стало руїнами?

Лео дивився йому в очі, намагаючись знайти хоча б частку впевненості в собі. Він знав, що питання було правильним, що відповідь на нього була складною і, можливо, болючою.

— Нам не потрібно відновлювати те, що було. Те, що ми побудували, — це не було те, чого ми насправді прагнули. Це був лише контроль. А тепер час змінити цю гру. Ми можемо почати з чистого листа. Всі ми помилилися. Ми зробимо помилки, але цей шлях не може бути таким, як був раніше.

Марко мовчав, ніби обмірковуючи його слова. Він зрозумів, що Лео намагається знайти якусь надію, хоч і сам не вірить у те, що може бути можливим. Але Марко також не міг заперечити, що він сам не має жодної іншої відповіді на це питання.

— Що ж, — сказав він нарешті, — якщо ми будемо продовжувати, нам доведеться діяти обережно. Ворогів не меншає. Влада не падає без бою. Але може, цей час і є нашим шансом.

Лео кивнув, але його думки були далекі. Він думав про те, скільки людей загинули через його рішучість, через його прагнення до перемоги, навіть коли він уже не був певен, що це була правильна мета. Тепер це було лише питання часу. Часу, щоб перегорнути цю сторінку і почати щось нове.

— Ми повинні йти вперед, не оглядаючись назад. Відповідальність, яку ми несемо, — це більше, ніж ми коли-небудь думали, — сказав Лео, — але це наш шлях. Ми вибрали його. І тепер, навіть серед цих руїн, ми можемо щось побудувати.