Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 29

Воронівський таки наздогнав мене, заскочивши у ліфт.

- Дозволь, я все-таки тебе відвезу. Інакше твоя мама зробить мені харакірі.

Вона може. Он, уже чотири рази мені зателефонувала. Чи я не голодна, чи ніде не загубилася, чи нічого не болить. Якби була її воля, вона б мене досі за руку водила. А цьому невігласу, бачте, довіряла. Та я б йому в кота не довірила, не те що рідну дитину. Та розвіювати її ілюзію не спішила. З ним хоч трохи більше волі. От закінчу школу, як поїду в Європу... Ех, мрії, мрії. До них ще треба дожити.

Тому важко зітхнувши я погодилася. Якийсь час ми їхали мовчки. Це гнітило. Я не знала куди діти руки, як поставити ноги. А потім він увімкнув легку музику. Я взялася листати стрічку соцмережі аби створити ілюзію байдужості. Через шалені затори Костянтин почав звертати у двори та об’їжджати якимись пустирями. Раптом, автомобіль почав знижувати швидкість. Двигун притих і ми зрештою зупинилися.

Нахмурившись Воронівський вийшов і відкрив капот. Глянувши на годинник зрозуміла, що запізнююся вже на чверть години.

Роздратування росло в геометричній прогресії. Може на нім порча? Чи прокляття яке?

- Ну що там?! – я не вийшла з автомобіля. Я вилетіла.

- Не знаю. – стиснув плечима. – Я викликаю евакуатор.

- А може підштовхнути?

- Ага. До найближчого СТО. – хмикнув набираючи якийсь номер.

Він ще сміє з мене насміхатися?! Ну все. Пнувши колесо ні в чому не винного автомобіля я увімкнула навігатор аби побачити скільки залишилося до кав’ярні Василя. І тут мене аж струсило. 42 км... 42км!!! А куди ж ми уже годину їдемо?!

Мені захотілося запустити телефоном в голову цього горе водія?

- Чому ми ще так далеко? – я ткнула екраном йому перед очі? – Куди ти нас завіз?!

- Це столиця, дівчинко. – він стояв спокійний як танк. – Я розумію, що у вашому селі лише дві вулиці, але... звикай.

- Я не з села! Я з Тернополя! А це...

- Знаю, знаю... Файне місто Тернопіль, Танька і Володька...

Аби не побити його прямо тут, я мусіла вдихнути і видихнути.

- Дмитро Байда Вишневецький, Лесь Курбас, Іван Пулюй, Йосип Сліпий, Соломія Крушельницька... Продовжувати список? – нарешті розслабила кулаки.

Той підняв руки на знак капітуляції. Та я все таки вирішила добити.

- Тернопіль був столицею Української держави на українських етнічних землях (з 13 листопада 1918 року — ЗУНР, що входили раніше до складу Австро-Угорщини (після окупації польськими шовіністами Львова в листопаді 1918 року).

- Ну все, все... Я зрозумів.

Отак. Аби знав, як мене зачіпати.

- А коли приїде той евакуатор? – озирнулася.

- Може за годину, може за дві... а то й за три...

Я відвернулася роздумуючи над тим, що робити. Пішки – не варіант. Викликати таксі? Поки воно приїде, поки ще доїдемо... Тут ще й рідко проїжджали автомобілі.

Ожила, коли вдалині показалося біле авто з шашечками. Я ще в житті так сильно не махала рукою. І як не дивно... Таксі зупинилося.

- Ну правильно. – почула пригнічений голос Воронівського. – Спочатку допомагаємо тобі, а далі кожен за себе.

Мене охопила хвиля сорому. Він направду опинився в цій ситуації через мене. А я готова отак залишити його самого чекати не знамо скільки той евакуатор. Ніде ні крамниці ніякої з їжею, ні будки...

- Дівчино, ви їдете!? – гаркнув водій.

- Ні! – відповіла у тому ж тоні.

Чоловік вдарив по газі і рвонув з місця, залишаючи нам лише клубок смердючого диму.

- Я тебе про це не просив. – буркнув прислонившись дупою до капоту.

Весь його вигляд кричав про те, що йому не потрібні мої подачки. Зціплені зуби, важке дихання, руки в кишенях. Але мені здалося, що десь глибоко на дні чорних очей все ж плескалася радість. Чи... задоволення. А може я просто так хотіла думати.

- А я тебе не просила мене підвозити.

Відійшовши метрів десять набрала Василя. Повідомила, що не приїду, зіславшись на сімейні обставини. Вибачилася. Відмовилася від допомоги. Знову вибачилася. І ще раз.

Постеливши на узбіччі біля неглибокої фоси кілька серветок я сіла обличчям до старої соснової алеї. Приємний теплий вітер хитав деревами наче фліртуючи з ними. Заплющивши очі я підняла голову даючи йому пестити моє обличчя і шию. На кілька хвилин навіть забула про те, що сьогодні ще заняття з репетиром... і купа домашнього завдання.

- Ти так замутилася, через те, що вам не вдалося побачитися?

Костя сів поруч. Я вже заспокоїлася і готова була до діалогу. Та його роздратування кудись поділося. Він скоріш був... розчарований.

- Я не люблю підводити інших. – глибоко вдихнула. Повітря тут було значно чистіше, ніж в нашому районі.

- Перфекціонізм. Ми не можемо у всьому бути ідеальними.

- Знаю. Тільки це розвинулося на фоні психологічної травми через відсутність батька. Підсвідомо я вважаю, якщо буду у всьому ідеальною, то мене більше ніхто ніколи не покине. Особливо... особи чоловічої статі.

Він перевів на мене здивований погляд.

- Що? Я цілий рік ходила до християнського психолога.

- І як? Допомогло? – у його голосі відчувався скепсис.

- Мені допомогли молитви. І усвідомлення, що мій справжній батько це Отець Небесний. Єдиний, хто не кине і не підставить. А тепер ще й дядько Ігор... Так, фідбеки від травми є... Але вони служать мені на добро...

- А ти ніколи не хотіла його знайти? Подивитися в очі? Запитати, як він так міг?

- Навіщо? Якби йому було це треба, він би мене сам знайшов. А по друге... Я вже йому це пробачила. І відпустила. Кожен має право на вибір. Добрий чи поганий, то інше питання. Знаєш... Це як мішок каміння з плечей скинути. Єдиний, кому він завдавав шкоди – це ти сам. Викинь. І побачиш, що навіть дихати стане легше.

- Якби все було так просто...

- Ми самі все ускладнюємо. Боїмося відпустити ту образу... Бо раптово виясниться, що без неї втрачається сенс нашого життя. Що без неї ми, по суті... Ніхто. Тому і носимося, леліючи її.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍