Читати книгу - "Вибрані романи"

або епопею, чи драму, також складають план. Але потім роман чи епопея, або драма повстають проти того, хто їх створює. Чи, точніше, проти нього повстають його персонажі, його вигадані створіння. Так спочатку повстали проти Єгови Люцифер і Сатана, а потім — Адам і Єва. І саме так утворюється рюман або іпопея, або трагідія! Так накинув мені себе Ауґусто Перес. І коли мій твір вийшов друком, то цю трагідію побачив тільки один із літературних критиків, Алехандро Плана, мій добрий друг із Каталонії. Усі інші, з розумових лінощів, звернули увагу лише на мій диявольський винахід рюману.

Ця несподівана думка назвати свій твір рюманом — несподівана думка, що, строго кажучи, не була навіть моєю, як я розповідаю про це в тексті — стала ще однією простою хитрістю, якою я заінтригував своїх критиків. Я, власне, написав роман, який у своєму жанрі мало чим відрізняється від інших романів. Тобто його так назвали, бо як інакше його назвеш? Хто наважиться стверджувати, що доба романів минула? Чи доба епічних поем? Поки живуть романи, написані в минулому, роман житиме й відроджуватиметься. Історія бачитиме його у своїх снах.

Перед тим, як я побачив у своїх снах Ауґусто Переса та його рюман, я побачив у снах своєї реальності карлістську війну[12], свідком якої я почасти був у дитинстві, що спонукало мене написати «Мир під час війни», історичний роман або, точніше, романізовану історію, згідно з академічними рецептами цього жанру, який називають також реалізмом. Те, що я пережив у свої десять років, я знову пережив у тридцять, пишучи цей роман. І я переживаю його знову й знову в рамках історії, яка проминає нас нині. Проминає і залишається. Згодом я побачив уві сні свою книгу «Кохання й педагогіка», — яка вийшла друком у 1902 році, — ще одну болісну трагедію. Принаймні мені було тоді дуже боляче. Пишучи її, я вірив у те, що звільняюся від свого болю й передаю його читачеві. У повісті «Туман» знову з’явився трагікомічний і туманний дон Авіто Карраскаль[13], який сказав Ауґусто, що навчитися жити можна тільки тоді, коли ти живеш. Так само, як снити можна, тільки бачачи сни. У 1905 році я опублікував «Життя Дон Кіхота і Санчо, за розповіддю Міґеля де Сервантеса Сааведри, яку пояснює і коментує Міґель де Унамуно». Але то був роман Сервантеса не в його первісному вигляді, а переосмислений, наново пережитий, переписаний. То мій Дон Кіхот і мій Санчо — це інші Дон Кіхот і Санчо, а не ті, про яких розповів нам Сервантес? Ну то й що? Дон Кіхоти та Санчо живуть у вічності, а будь-яка вічність перебуває в часі, а не поза ним — будь-яка вічність у будь-якому часі й будь-яка вічність у будь-якій його миті — й вони не належать виключно ані Сервантесові, ані мені, ані будь-кому, хто бачить їх у своїх снах, кожен оживляє їх у свій спосіб. І я, наприклад, переконаний у тому, що Дон Кіхот відкрив мені деякі зі своїх інтимних таємниць, що їх він не відкрив Сервантесові, а надто ті, які стосувалися його кохання до Альдонси Лоренцо. У 1913 році, раніше від «Туману», я видрукував свої короткі повісті, які об’єднав під назвою однієї з них: «Дзеркало смерті». Після «Туману» в 1917 році був надрукований «Абель Санчес: історія пристрасті», найболючіший експеримент, який я здійснив, коли встромив свого скальпеля в найжахливішу злоякісну пухлину нашої іспанської раси. У 1921 році я запропонував своїм читачам повість «Тітка Тула», яка останнім часом була добре прийнята й набула досить широкого розголосу — завдяки її перекладам німецькою, голландською та шведською мовами — у фрейдистських колах Центральної Європи. У 1927 році в Буенос-Айресі вийшов друком мій автобіографічний роман під назвою «Як треба писати роман», який спричинився до того, що мій добрий друг і чудовий критик Едуардо Ґомес де Бакеро, Андреніо, наділений гострим відчуттям літератури, потрапив у пастку, подібну до пастки рюману, й заявив, ніби я справді написав роман про те, як треба його писати. І нарешті в 1932 році була опублікована моя книжка «Святий Мануель Добрий, мученик і ще три історії». Усі вони привиділися мені в одному й тому ж огорнутому туманом сні.

Мої твори були перекладені — і то без моєї активної участі — п’ятнадцятьма різними мовами, наскільки мені відомо: німецькою, французькою, італійською, англійською, голландською, шведською, данською, російською, польською, чеською, угорською, румунською, югославською, грецькою і латиською. Але найбільшою кількістю мов був перекладений саме цей роман — «Туман». Перший переклад був опублікований через сім років після його народження італійською мовою: Nebbia, romanzo, в перекладі Джільберто Беккарі й з передмовою Еціо Леві; у 1922 році з’явився переклад угорською мовою Віктора Ґараді, Köd (Будапешт); у 1926 році — французькою мовою у перекладі Ноемі Ларт, Brouillard (Collection de la Revue Européenne); у 1927 році — німецькою у перекладі Отто Буека, Nebel, ein phantastischer Roman (Мюнхен); у 1928 році — шведською: Dimma, переклав Аллан Фоґт, й англійською: Mist, a tragicomic novel (Нью-Йорк), переклав Варнер Файт, і польською: Migla — тут одне І перекреслене косою рискою (Варшава) у перекладі доктора Едварда Буайє; у 1929 році — румунською: Negura (Бухарест), у перекладі Л. Себастьяна, і югославською: Magla (Загреб), переклав Богдан Радіца; і нарешті в 1935 році — латиською Migla (Рига), у перекладі Константина Раудіве. Загалом десять перекладів, на два більше, ніж здобули мої «Три зразкові романи й одна передмова», куди входить і роман «Не менше, як людина».

Чому «Туману» віддали таку перевагу? Чому народи з іншими мовами звернули більше уваги на цей роман, який німецький перекладач Отто Буек назвав романом «фантастичним», а північноамериканський Варнер Файт — «романом трагікомічним»? Саме за фантазію і трагікомедію. Отже, я не помиляюся, бо від початку припустив — і сказав про це, — що мої твори того жанру, що одержали назву рюману, будуть найуніверсальнішими. Не моє «Трагічне відчуття життя» — шість перекладів, — бо цей твір вимагає певних філософських і теологічних знань, набагато менш поширених, аніж ми собі припускаємо. Тому мене здивував успіх цього твору в Іспанії. Не моє «Життя Дон Кіхота й Санчо» — три переклади, — бо Дон Кіхот Сервантеса не дуже відомий і набагато менш популярний не тільки за межами нашої країни, а й у самій Іспанії, ніж думають наші національні літератори. І я навіть наважуся висловити думку, що такі твори, як