Читати книгу - "В пошуках Аляски"

гойдалки, голова йшла обертом, кинув цигарку на землю і розчавив її, переконаний у тому, що моє Велике Можливо ніяких цигарок не передбачало.

— Накурився? — зареготався Полковник, а потім показав на білу крапку на озері й запитав: — Бачиш?

— Так,— відказав я.— Що це? Птах?

— Лебідь,— мовив він.

— Ого. Школа з лебедем. Ого!

— Цей лебідь — породження сатани. Ближче, ніж зараз, до нього не підходь.

— Чому?

— У нього з людьми якісь порахунки. Образили його абощо... Він тебе на шматки роздере. Його туди Орел оселив, щоб ми не ходили на той берег озера курити.

— Орел?

— Пан Старнз. Позивний Орел. Декан. Учителі здебільшого живуть на території школи й можуть тебе попалити. Та тільки Орел мешкає поруч з гуртожитком, і він бачить узагалі все. А тютюновий дух за п’ять миль чує.

— Он той будинок позаду? — запитав я, показуючи пальцем. Будинок чітко вирізнявся у сутінках, тож нас, мабуть, теж можна було побачити.

— Це його домівка, але до початку навчального року бліцкриг нам не загрожує,— сказав Чип безтурботно.

— Господи, якщо я вскочу в халепу, батьки мене вб’ють,— сказав я.

— Я підозрюю, що ти перебільшуєш. У халепу ти точно вскочиш. Але в дев’яноста дев’ятьох відсотках випадків твої батьки про це не дізнаються. Школі не треба, щоб вони думали, ніби саме тут ти став бешкетником, так само як тобі не треба, щоб вони думали, що ти — паливода,— Чип із силою випустив тонку цівку диму в бік озера. Я повинен був визнати: він мав при цьому крутий вигляд. Аж наче вищим на зріст здавався.— В будь-якому разі, якщо вскочиш у халепу, головне нікого не виказувати. Ну, тобто я, наприклад, ненавиджу тутешніх багатіїв з тією ж пристрастю, яку приберігаю для зубних лікарів і батька, але доносити на них все ж таки не буду. Мабуть, це єдине, що варто засвоїти: ніколи-ніколи-ніколи не донось.

— О’кей,— мовив я, хоч і подумав: якщо мені хтось у пику затопить, то, виходить, треба буде всіх запевняти, що я на одвірок налетів? Дурня якась. Що ж робити з усілякими виродками, якщо не можеш їм помститися? Але Чипа я про це не спитав.

— Гаразд, Пампушечку. Вже вечір, і я мушу піти і розшукати свою дівчину. То дай мені ще кілька цигарок, які ти все одно не куритимеш, і побачимося пізніше.

Я вирішив ще трохи посидіти на гойдалці: почасти через те, що температура надворі нарешті впала до приємних цифр, хоч і досі було волого, а почасти через те, що мала з’явитися Аляска. Однак майже відразу по тому, як пішов Полковник, на мене накинулися комахи; мокреці-невидимки (які насправді цілком видимі) й комарі з писком такою хмарою роїлися навколо мене, що дзижчання їхніх крилець зливалося в страшенну какофонію. І я вирішив закурити.

Ні, я серйозно думав, що дим розжене комах. Трохи так воно і вийшло. Я, звісно, збрешу, якщо скажу, що став курцем, бо хотів розігнати комах. Я став курцем, бо 1) я сам-один сидів на гойдалці, 2) у мене були цигарки, 3) я подумав, що як усі курять і не кашляють, то я теж, хай йому чорт, так можу. Одне слово, вагомих причин у мене не було. Тож можна сказати: 4) це все винні комахи.

Я примудрився зробити аж три затяжки, перш ніж відчув нудоту, запаморочення й лише частково приємне очманіння. Я підвівся йти геть. Позаду почувся голос:

— То ти справді запам’ятовуєш передсмертні слова?

І тут вона підбігла до мене, схопила за плече і пхнула назад на гойдалку.

— Ага,— відказав я. А потім, повагавшись, додав: — Хочеш перевірити мене?

— Джон Ф. Кеннеді.

— Це ж очевидно,— відказав я.

— Та невже? — запитала вона.

— Та ні. То були його останні слова. Хтось сказав йому: «Пане президенте, не можна сказати, що Даллас вас не любить»,— а він відказав: «Це ж очевидно»,— і тут-таки його застрелили.

Вона зареготалася.

— Боже, оце жах! З цього не можна сміятися. Але я не втримаюся,— сказала вона і знову зареготалася.— Гаразд, пане Найвідоміші Останні Слова. У мене для тебе дещо є,— вона відкрила свого туго напханого наплічника і витягла звідти книжку.— Габрієль Гарсія Маркес. «Генерал у своєму лабіринті». Однозначно одна з моїх найулюбленіших. Про Симона Болівара...— (Я гадки не мав, хто такий Симон Болівар, але запитати не встиг).— Історичний роман, тож не знаю, правда тут написана чи ні, але знаєш, що він сказав перед смертю? Ні, не знаєш. А я тобі розповім, сеньйоре Передсмертні Висловлювання.

Після цього Аляска підпалила цигарку і так сильно і довго затягувалася, що я подумав: згорить цигарка за одну затяжку. Випустивши дим, Аляска провадила:

— Його — тобто Симона Болівара — вразило приголомшливе відкриття, що нестримна гонка від нещасть до мрій уже добігає кінця. А далі — пітьма. «Чорт забирай,— зітхнув він.— Як же я вийду з цього лабіринту?»

Я вже навчився розрізняти передсмертні слова, тож подумки занотував собі відшукати біографію цього Симона Болівара. Чудові останні слова, тільки не зовсім зрозумілі.

— А що це за лабіринт? — запитав я.

Зараз, як і будь-коли, цілком доречно сказати, що Аляска була красунею. Вона стояла в темряві поруч зі мною, від неї пахло потом, сонячним сяйвом і ваніллю, і того вечора в світлі молодика я бачив тільки її силует, а коли вона курила, маленький вишневий вогник цигарки заливав її обличчя червонястим світлом. Але навіть у темряві я бачив її очі — блискучі смарагди. Ці очі вимагали від тебе підтримати її в будь-якій справі. До того ж вона була не просто вродлива, а ще й дуже сексуальна — її груди напинали майку, зграбні ноги витончено звисали з гойдалки, похитуючись туди-сюди, а під перетинками в’єтнамок світилися нігті, пофарбовані лаком кольору електрик. Саме тоді, між моїм запитанням про лабіринт і її відповіддю, я усвідомив важливість цих бентежних вигинів, де дівоче тіло плавно перетікає з однієї деталі в іншу — зі ступні в гомілку і далі в литку, з литки в стегно, пояс, груди, шию, рівний носик, чоло, плече, спину, дупцю тощо. Звісно, раніше я ці вигини помічав, та до ладу не усвідомлював їхнього значення.

Алясчині губи були так близько, що я відчув її подих — гарячіший, ніж вечірнє повітря; вона сказала:

— Загадка, еге? Лабіринт —