Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

по коліну підбором чобота.

Жінку підняли в кузов. Мама і панна Ґрибайте посунулися, щоб її можна було покласти поряд із лисим. Дитину передали знизу.

– Ліно, будь ласка, – сказала мама, передаючи мені червоне маля. Узявши згорток, я відразу навіть крізь пальто відчула тепло маленького тільця.

– Боже, моя дитина! – заплакала жінка, дивлячись на мене.

Дитина тихо скрикнула й замахала крихітними кулачками. Її боротьба за життя почалася.

6

Чоловік із банку передав мамі свій піджак. Вона накинула його на плечі породіллі і прибрала в неї з обличчя волосся.

– Усе гаразд, люба, – сказала їй мама.

– Вітас! Мого чоловіка забрали, Вітаса! – видихнула молодиця.

Я подивилася на розчервоніле личко в пелюшках. Новонароджене. Дитина прожила лише кілька хвилин, а її вже Совєти записали в злочинці. Я пригорнула дитинку і торкнулася її лоба губами. Йонас прихилився до мене. Якщо вони таке зробили з оцим малям, то що чекає на нас?

– Як вас звати, люба? – спитала мама.

– Она, – молода матір витягнула шию. – Де моя дитина?

Мама взяла згорток у мене і поклала на груди жінці.

– Моя дитинка! Мила моя дитинонько! – заплакала жінка, цілуючи маля.

Машина рвонула вперед. Она благально подивилася на маму.

– Моя нога! – стогнав лисий.

– Чи є тут медики? – спитала мама, переводячи погляд від обличчя до обличчя. Люди хитали головами. Хтось навіть очей не підвів.

– Я спробую шину накласти, – зголосився банківський працівник. – Чи є в кого-небудь щось пряме? Будь ласка, допомагаймо одне одному.

Люди ніяково завозилися, замислившись, що в них такого є серед речей.

– Пане! – сказав Йонас. Він простягнув невеличку шкільну лінійку. Літня жіночка, яку вразило те, що я в нічній сорочці, заплакала.

– О так, це дуже добре, – відказав пан із банку й узяв лінійку.

– Дякую, золотко, – усміхнулася мама до Йонаса.

– Лінійка? Ви що, мені ногу шкільною лінійкою вправлятимете?! Ви з глузду з’їхали! – розкричався лисий.

– Наразі це найкраще, що в нас для цього є, – відказав банківський працівник. – А в кого є чим прив’язати?

– Пристрельте мене хто-небудь! – лементував лисий.

Мама зняла з шиї шовкову хустку і дала банківському працівникові. Бібліотекарка теж розв’язала шарф, панна Ґрибайте стала порпатись у торбі. Сорочка Они спереду просякала кров’ю.

Мені стало млосно. Я заплющила очі, намагаючись подумати про щось – про будь-що, аби заспокоїтись. Уявила свій альбом. Відчула, як рука сама поворухнулась. Образи, немов картинки з чарівного ліхтаря, зарухалися в мене перед очима. Наш дім. Мама пов’язує татові краватку на кухні, конвалії, бабуся… Її лице чимось мене заспокоїло. Я подумала про фотографію у валізі. Бабусенько, подумала я, допоможіть!

Ми прибули на якийсь полустанок за містом. Увесь він був забитий такими самими радянськими вантажівками, повними людей. Ми проїхали повз якусь машину, з кузова якої визирали чоловік і заплакана жінка.

– Пауліна! – гукав чоловік до нас. – Чи не у вас наша дочка Пауліна?

Я похитала головою.

– А чому ми за містом, а не на каунаському вокзалі? – спитала літня жінка.

– Може, так легше нас із родинами організувати. Адже на головному вокзалі стільки людей, – відповіла мама.

Певності в маминому голосі не було. Вона намагалася переконати себе. Я роззирнулася. Полустанок притулився в якійсь безлюдній місцині, навколо стояв темний ліс. Я відчула, як підіймається край килима і велетенська радянська мітла змітає нас під нього.

7

– Давай! – закричав енкаведист і відкрив кузов.

Полустанок був повний машин, офіцерів і людей з речами. Із кожною миттю шум гучнішав.

Мама нахилилася до нас і поклала руки нам на плечі.

– Тримайтеся мене. Якщо треба, тримайтеся за пальто. Ми не повинні загубити одне одного.

Йонас учепився в мамине пальто.

– Давай! – кричав офіцер, смикнувши якогось чоловіка з кузова так, що той упав на землю.

Мама й банківський працівник почали допомагати решті. Я тримала немовля, поки спускали Ону.

Лисий корчився від болю, коли його зносили з машини.

Чоловік із банку підійшов до енкаведиста.

– У нас є люди, які потребують допомоги медиків. Будь ласка, знайдіть лікаря.

Офіцер не звернув уваги.

– Лікарі! Медсестри! Нам потрібна медична допомога! – кричав чоловік у юрбу.

Енкаведист схопив банківського працівника, приставив йому до спини гвинтівку і повів геть.

– Мої речі! – крикнув чоловік.

Бібліотекарка схопила валізу чоловіка з банку, але не встигла передати йому: той уже зник у натовпі.

Зупинилася якась литовка і назвалася медсестрою. Вона зайнялася Оною та лисим чоловіком, а ми всі стояли колом навкруг них. Було багато пилу. Босі ноги Они вже облипли брудом. Мимо ходили маси людей, і всі намагалися не помічати відчайдушних облич інших. Я побачила дівчинку з моєї школи: вона разом із мамою проходила повз. Вона підняла руку, хотіла мені помахати, але мати затулила їй очі рукою.

– Давай! – гаркнув енкаведист.

– Ми не можемо лишити цих людей, – сказала мама. – Ви маєте дати нам ноші.

Офіцер тільки засміявся:

– Так понесете.

Ми понесли. Двоє чоловіків із нашої машини несли лисого, той лементував. Я несла маля й валізу, а мама підтримувала Ону. Йонас щосили тяг решту речей, йому допомагала бібліотекарка.

Ми дійшли до платформи. Там хаос просто стояв у повітрі. Розлучали родини. Діти плакали, матері благали. Двоє енкаведистів тягли кудись чоловіка. Жінка його не відпускала, і її протягли кілька метрів і лише тоді змогли відкинути ударами чобіт.

Бібліотекарка взяла в мене немовля.

– Мамо, а тато тут? – спитав Йонас, не відпускаючи її пальта.

У мене виникало те саме питання. Коли, де ці радянські офіцери схопили мого батька? Чи дорогою на роботу? Чи, може, коло газетного кіоску в обід? Я вдивлялася в юрмища на платформі. Були там літні люди. У Литві завжди шанували старість, а зараз наших стареньких гнали кудись, немов худобу.

– Давай! – Енкаведист схопив Йонаса за плечі й потяг кудись.

– НІ! – крикнула мама.

Вони забирали Йонаса. Мого красивого славного братика, який виганяв тарганів з хати, замість того щоб їх давити, який віддав свою лінійку, щоб перев’язати поламану ногу надокучливому лисому дідку.

– Мамо! Ліно! – кричав він, махаючи руками.

– Стійте! – закричала я і кинулася за ними.

Мама схопила офіцера за одяг і заговорила до нього російською – чистою, швидкою. Він зупинився і став слухати. Вона заговорила до нього тихіше, спокійніше. Я нічого не розуміла. Офіцер смикнув Йонаса до себе. Я схопила брата за другу руку. Він безгучно ридав, його плечі трусилися. На штанях у нього з’явилася велика мокра пляма. Він опустив голову й заплакав.

Мама витягла з кишені пачку рублів, обережно показала її енкаведистові. Він простягнув руку і сказав