Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

розсудлива… Так, я знаю, що набагато більше людей помирає через інфаркт і рак. Я читала статистику, так, Борісе. Я знаю, що так нам тільки здається, бо ми живемо вкупі тут усі на горах… Так, багатьох вдається вилікувати, так-так… нові ресурси, так, Борісе, я розсудлива, напевно… Ні, не приїжджай… Так, я кохаю тебе, Борісе, звичайно.

Поклала слухавку.

– Розсудлива, – шепнула до себе, поглянувши в дзеркало, з якого дивилося на неї її обличчя, чуже, чужими очима, – розсудлива! Боже мій, я надто довго була розсудлива! І навіщо? Щоб стати двадцятим чи тридцятим номером у кімнаті номер сім біля багажного ліфта? Опинитися у чорному ящику, від вигляду якого волосся їжиться на голові?

Поглянула на годинник. Наближалась дев’ята. Перед нею була безмежна темна ніч, повна паніки та нудьги, тієї жахливої суміші, котра є сталою ознакою всіх санаторіїв, – паніки перед хворобою і нудьгою регламентованого існування, які разом ставали нестерпними, бо той контраст призводив лише до загостреного відчуття повної безпорадності.

Ліліан устала. Тепер тільки б не залишатися сам на сам із собою! Унизу має бути ще кілька осіб – принаймні Ґольманн і його гість.

У їдальні, крім Ґольманна та Клерфе, сиділо ще троє латиноамериканців – двоє чоловіків і дебела, невисока жінка. Усі троє одягнені були начорно, усі троє мовчали. Скидалися на малі чорні пагорби посеред зали під яскравою лампою.

– Вони приїхали з Боготи, – пояснив Ґольманн. – Їх викликали телеграфом. Донька чоловіка в рогових окулярах була навмируща. Але відколи вони тут, дівчині покращало. Тепер не знають, що робити: повертатися чи лишитися тут.

– Мати могла б лишитися, а ті повернутися.

– Та товста жінка не є матір’ю, а мачухою. І це вона дає гроші, за які живе тут Мануела. Власне, ніхто з них не хоче залишитися, навіть її батько. В Америці вони майже забули про дівчину. Регулярно присилали чеки, самі жили в Боготі, а Мануела тут – від п’яти років – і раз на місяць писала їм листа. Батько й мачуха вже давно мають дітей, яких Мануела не знає. Усе було добре – поки їй не захотілося вмирати. Тоді очевидно мусили прилетіти, хоч би з уваги на репутацію. Дружина не хотіла пускати чоловіка самого. Вона старша за нього, ревнива і знає, що надто товста. Щоб почуватися певніше, взяла з собою брата. У Боготі й без того пліткують про неї, що виштовхнула Мануелу з дому, тепер хоче показати, що її любить. Отже, це не тільки питання ревнощів, але й престижу. Якби повернулася сама, знову потрапила б на людські язики. Тому сидять тут і чекають.

– А Мануела?

– Батько й мачуха відразу після приїзду дуже за нею упадали, бо мала ж ось-ось померти. Бідна Мануела, яка ніколи не зазнала батьківської любові, така була щаслива, що почала набирати сил. Однак тепер батькам уже уривається терпець. Крім того, з кожним днем вони гладшають, бо діймає їх якийсь нервовий голод, і раз у раз напихаються славетними місцевими солодощами. За тиждень уже будуть Мануелу ненавидіти, що вона не квапиться на той світ.

– Або призвичаяться до села, куплять цукерню й оселяться тут, – сказав Клерфе.

Ґольманн розсміявся.

– Ти маєш жахливу уяву.

– Навпаки. Я маю тільки жахливий досвід. Але звідки ти все це знаєш?

– Я ж тобі уже казав, що тут ніхто не має таємниць. Сестра Корнелія розмовляє іспанською і є повірницею мачухи.

Три чорні постаті мовчки підвелися з-за столика. Урочисто, з гідністю крокували одне за одним до виходу, щоб за мить ледь не зіткнутися з Ліліан Дюнкерк, яка влетіла до їдальні так стрімко, що товстуля перелякалася і, писнувши пронизливо, по-пташиному, відступила вбік. Ліліан підійшла квапливим кроком до столика Ґольманна та Клерфе й лише тоді озирнулася за жінкою.

– Чому вона верескнула? – прошепотіла. – Адже я не дух! А може, вже й так? – Вона почала шукати люстерко. – Цього вечора, здається, я можу кожного перелякати.

– Кого ще? – запитав Ґольманн.

– Санітара.

– Що? Жозефа?

– Ні, того другого, що помагає Жозефу. Знаєте його?

Ґольманн кивнув.

– Нас ви не перелякаєте, Ліліан.

Вона заховала люстерко до торби.

– Тут уже була Крокодилиця?

– Ні, але щохвилини має надійти й викинути нас. Пунктуальна, як прусський фельдфебель.

– Жозеф має варту при дверях сьогодні вночі. Ми можемо вислизнути. Підете?

– Куди? До «Палас Бару»?

– А куди ж бо ще?

– У «Палас Барі» нічого не відбувається, – вклинився Клерфе. – Я саме звідти прийшов.

– Для нас відбувається завжди досить багато, – засміявся Ґольманн. – Навіть якщо нема там живої душі. Досить лише вистромити носа поза санаторієм, то все нас збуджує. Тут люди робляться скромними.

– Тепер можемо вийти, – сказала Ліліан. – Крім Жозефа, ніхто не пильнує виходу. Другий санітар наразі зайнятий.

Ґольманн стенув плечима.

– У мене температура, Ліліан. Несподівано, дідько знає, звідки вона взялася! Може, тому, що я побачив знову це заталяпане спортивне авто Клерфе.

До залу зайшла прибиральниця і почала виставляти крісла на столи, щоб вимити підлогу.

– Інколи ми відривалися і з температурою, – зауважила Ліліан.

Ґольманн поглянув на неї розгублено.

– Я знаю. Але не сьогодні, Ліліан.

– Через заталяпане спортивне авто?

– Мабуть. А що з Борісом? Він не приєднається?

– Боріс думає, що я сплю. Сьогодні пополудні я вже раз його змусила взяти мене на прогулянку. Вдруге він цього не зробить.

Прибиральниця розсунула штори. За вікном враз постав величний і безлюдний краєвид – залиті місяцем схили, чорний ліс, сніг. У порівнянні з ним троє людей скидалися на зовсім загублених. Прибиральниця почала гасити бра. З кожною погашеною лампою краєвид, здавалося, наближався на крок до людей у їдальні.

– А ось і Крокодилиця, – сказав Ґольманн.

У дверях стояла старша сестра. Усміхнулася міцними щелепами й холодними очима.

– Нічні посиденьки, як зазвичай! Ми закінчуємо, прошу панства! – При цьому вдала, що не зауважила, що Ліліан усе ще не спить. – Закінчуємо, – повторила. – До ліжок! До ліжок! Завтра теж буде день!

Ліліан устала.

– Справді? Ви в цьому впевнені?

– Цілком певна, – відказала похмуро старша сестра, – ваше снодійне на нічному столику, міс Дюнкерк. Ви спочиватиме, наче в обіймах Морфея!

– Наче в обіймах Морфея! – повторив Ґольманн з відразою, коли та відійшла. – Крокодилиця – королева банальних фраз. Сьогодні увечері вона обійшлася з нами ще прихильно. І чому ці вартові здоров’я мусять трактувати кожного, хто потрапить до лікарні, з такою потворною поблажливістю, мовби ти дитина або кретин?

– Вони мстяться за свою професію, – відповіла Ліліан із ненавистю. – Якщо в кельнерів і медсестер відняти це право, вони помруть від комплексу неповноцінності.

Вони стояли в холі біля ліфта.

– Куди ви