Читати книгу - "Казки на ніч"

Відійшовши далі на пагорб, сміливішають.

— Путін хуйло, ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла, — лунає згори.

Я піднімаю великий палець угору і показую хлопцям, мовляв, зачьот. У голові спливає «Балада про дитинство» Висоцького:

…Все — от нас до почти годовалых —

«Толковищу» вели до кровянки, —

А в подвалах и полуподвалах

Ребятишкам хотелось под танки.

Не досталось им даже по пуле —

В «ремеслухе» живи не тужи;

Ни дерзнуть, ни рискнуть, — но рискнули

Из напильников сделать ножи…

Укотре ловлю себе на думці, що мені, як і батькам цих чотирьох «вояків», просто пощастило. Якби мій син був трохи старшим, точно був би на барикадах. Бо неможливо підлітка втримати вдома, коли поруч на вулиці історія пишеться. Та, мабуть, і не став би я тримати.

Однокласник

Наприкінці минулого року я побачив у соцмережі на сторінці однокласника картинку.

Він, мій одноліток, який живе у Криму, стояв у шоломі, броніку і з гумовим дубіналом біля міліцейського автобуса в Києві на вулиці Грушевського.

Мене не так навіть цепонула фотка, ну таке діло: хтось консерваторію закінчує, хтось медик, а хтось іде в міліцію, в даному разі у внутрішні війська, — мене зачепив підпис.

«Єсть такая профєсія — Родіну защіщять», — написав мій однокласник.

Оскільки все це було у відповідній мережі, то під знімком була ціла купа мордочок, посмішок, келихів з пивом та іншої дрібідєні із побажаннями мужчині й далі бути таким сильним і хоробрим защіщальником.

Чорт мене дьорнув написати щось типу: «Кримською палкою київських студентів ганяти — це ще не Батьківщину захищати». Срач піднявся — мама не горюй. З усіх усюд повилазили на мене мої колишні шкільні привиди.

«Ти там гаварі, та не загаварюйся», — писав один, тепер житель Калуги чи десь там поруч.

«Как ти можеш пісать такіе гадості ахвіцеру, кагда сам нє служил?» — розпиналася інша з Харкова.

«Пісатєль дурной», — резюмував третій однокласник.

«Я Родіну, єслі нада, собой закрою», — написав у кінці власник фотки, чим викликав черговий шквал смайликів і різних красівостей.

Мені то всьо набридло, і я просто видалився з Однокласників. У кожного своя доля, що там казати.

Далі сталося те, що сталося. Гинули люди, часу не вистачало на спілкування навіть з друзями, не те що з ким попало. Знову я згадав однокласника, коли в Криму з’явилися «зелені чоловічки». Ще подумав: «Може, я погарячкував, і тепер у нього дійсно серйозний шанс стати горою за Батьківщину?»

Потім хуйло таки віджав Крим і почалася вакханалія на Донбасі. А з Криму саме пішли біженці. Тоді я вдруге згадав про однокласника. Як не крути, а вся та чехарда з присягами, відмовами приймати російське громадянство була серйозною.

Розв’язка настала буквально днями. Зустрів я спільного знайомого. Ну слово за слово торкнулися і теми цього защіщалкіна.

— Знаєш, — опустив очі в землю знайомий, — а він же ж російську присягу прийняв.

— Може, громадянство?

— Та громадянство само собою, а шоб у міліції залишитися, то й присягу.

Помовчали, ніби поховали. Ото й виходить, що написи до фоток — то одне, а реальність — то зовсім інше.

Наші

— А ви з України?

Прага, готель. Дві жіночки у формі покоївок стоять біля машини, бо побачили київські номери.

— Ага, з неї, рідної.

— А ми з-під Львова, працюємо тут.

Стоїмо, гомонимо за життя. Звісно, поступово переходимо на політику.

— То скажи, Руслан, скільки то ще буде тривати?

— Та звідки ж я знаю? Доки всю гидоту не знищимо.

— А як же її знищиш, як вона серед нас? Он, поприїздили до нас у Моршин лоби. Сидять, ніц не роблять, пиво дудлять, бо ж бєженці. А наших дітей беруть.

Видно, що жінки в розпачі, їм навіть немає кому пожалітися.

— Наші хлопи й на Майдані з перших днів були, й на війну першими пішли, — ледь не плаче пані. — Ну як так? Хто везе, на тому й їздять? Ми он на вихідних теж будемо додому їхати, бо чергові повістки поприходили. Хоч лягай під військкомат, щоб останніх не забирали. Та ж плюнуть і переступлять.

Ми з товаришем ще деякий спілкуємося з жінками, намагаємося заспокоїти та підбадьорити. Потім залишаємо жінок і йдемо по номерах збиратися в дорогу.

Минає деякий час, ми спускаємося в ресторан щоб перед від’їздом трохи під’їсти. Щойно перетинаємо поріг, як з кухні на весь ресторан лунає:

— Слава Україні!

Обіцянка

— Пшепрошам, пані, де ту єст двунайстий нумер?

Троє українців стоять посеред старовинного польського містечка, який за час свого існування встиг побувати чи не в п’яти різних державах, і фактично проходять квест «піди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що».

Ми шукаємо старого Юзека. Старий Юзек переїхав кудись сюди ще до Другої світової. А колись, ще зовсім малим, він разом з товаришем Ільком жив у Турці, що на Львівщині. Товариші разом навчалися, гралися, пустували. Аж допоки не прийшло страшне доросле життя. Юзикова родина втекла від совєтів на захід, Ількова лишилася в Радянському Союзі. Хлопці більше не бачилися, тільки якийсь час писали один одному.

Минула купа років. Упав Союз, фактично зникли кордони. Ільку вже вісімдесят сім. Десь так і Юзеку.

Дізнавшись, що син їде у краї, де живе товариш, Ілько дав адресу і попросив передати вітання.

І ось ми тут. Старовинне містечко в горах. З фортецею, старовинним собором і купою будинків, які, мабуть, пам’ятають обличчя королів Нижньої Сілезії. Вулицю знайдено, будинок теж. Піднімаємося на третій поверх. Дзвонимо і помиляємося квартирою. Чоловік, який відчиняє двері, вислуховує нас і сумно киває на сусідні двері.

— То Юзека мешканя. Тілко юш нєма єго. Змер. Рокув тши, як змєр.

Час — єдине, що не можна зупинити. Ми спізнилися, і старий Юзек уже далеко звідси. Однак ми дізналися, що у Юзека є донька й син, кілька онуків. Тож, хоча старого Юзека ми не застали, в цілому їздили і шукали не дарма.

Втікач

Здається, це був дев’яносто сьомий. Здається, його звали Чі, і, здається, він був з Кореї. Я побачив його на території прикордонного загону на Закарпатті.

Він сидів на ґанку біля триповерхового гуртожитку, який переробили під тимчасове житло для затриманих порушників кордону, і плакав.

На вигляд до двадцяти. Маленький, худий, він закрив голову руками і, розхитуючись з боку в бік, неначе метроном, повторював:

— So do not! So do not!

Я саме приїхав знімати репортаж про нелегальних мігрантів, яких затримали на кордоні з Польщею і тепер тримали в приймальнику-розподільнику, до вирішення долі. Приймальник