Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

сказав Лін. — У неї позавчора був день народження. Вона вирішила, що 16 років — це той вік, коли тобі дозволяється одружуватися.

— Ага, якщо ти живеш у Мозамбіку, — відповіла Еббі.

— Ви не могли б перевірити, чи залишив Денні у своїй кімнаті записку? Будь ласка, я почекаю.

— Ну добре, зараз, — відказала Еббі. — Але я впевнена, що ви помиляєтеся.

Вона поклала слухавку на стіл і покликала Дженні, яка краще знала Денні. Разом вони обстежили його кімнату у пошуках чого-небудь, схожого на записку. Дженні так само не вірила у сказане, як і Еббі.

— Денні? Одружується? ― сказала вона, підіймаючись разом із матір’ю сходами. — Та у нього навіть дівчини немає!

— Цей чоловік несповна розуму. Ще й командує! Представився доктором Ліном. Це так типово для лікарів — наказувати людям, що робити.

Звичайно, вони не знайшли ніякої записки. Більше того — навіть жодного натяку на існування самої дівчини: бодай якесь її фото чи лист. Дженні навіть перевірила таємну коробку Денні, про яку не знала мати, але там вона знайшла лише пачку цигарок і сірники.

— От бачиш, я ж казала, — переможно заявила Еббі.

Але Дженні не була впевнена, що все гаразд. Тому коли вони спускалися сходами, вона зауважила:

— Але ж хіба Денні хоч раз лишав нам записку?

— Мені здається, доктор Лін щось переплутав, — підсумувала Еббі й узяла до рук слухавку. — Докторе Лін, ви ще тут? Здається, ви все-таки помилилися, ми нічого не знайшли!

Тож шукати молоду пару довелося Лінам. Незабаром дочка зателефонувала їм і повідомила, що з нею все добре, хоч вона і сумує трохи за домом. Вони з Денні зараз у мотелі за містом Еклтон, у штаті Меріленд, і у них виникли труднощі з отриманням дозволу на шлюб. На той час їх не було вдома вже три дні, тому Вітшенки змушені були визнати, що Лін, зрештою, не такий уже й божевільний, хоча все одно вони не могли повірити, що Денні був здатен таке утнути.

Ліни поїхали до Еклтона забрати дітей і відразу ж привезли їх до будинку Вітшенків на спільну розмову. Це був перший і останній раз, коли Еббі та Ред бачили Емі. Вони зійшлися на тому, що у дівчини жовтувата шкіра, нездоровий вигляд, а також вона слабкодуха.

Пізніше Еббі зізналася, що для неї це був тяжкий удар — бачити, як добре знають Денні чужі люди. Батько Емі, низенький чоловік у спортивному костюмі, спілкувався із Денні чемно і приязно, а мати дівчини тримала його за руку, поки усі не погодилися, що аборт буде найбільш правильним рішенням.

— Денні, напевно, багато разів був у них вдома, — сказала Еббі Реду. — Тоді як ми з тобою навіть не знали про існування самої Емі.

— Але з дочками все інакше, — відказував Ред. — Ми з тобою знайомі з хлопцями Аманди і Дженні, однак я не впевнений, що батьки цих хлопців знайомі з нашими дочками.

— Ні, я говорю зовсім про інше, Реде. Це набагато більше, ніж просто знайомство з батьками дівчини. Таке враження, ніби він став членом їхньої родини.

— Це не так, — усе, що зміг відповісти Ред. Але це навряд чи переконало Еббі.

Коли Ліни поїхали, Вітшенки спробували сісти і спокійно поговорити із сином про втечу з дому. Але Денні їм лише відповів, що з нетерпінням чекав на дитину і збирався піклуватися про неї. Зауваження батьків, що йому ще рано мати свою дитину, Денні пропустив повз вуха. Коли Стім незграбно запитав, чи вони з Емі й досі заручені, той відповів: «Що? Я не знаю. Напевно».

Після того Вітшенки більше ніколи не бачили Емі, і, як вони помітили, Денні теж. Завдяки доктору Генкоку до кінця тижня Денні був зарахований до закритої школи-інтернату для проблемних підлітків. Там він закінчив останні два роки школи, і, оскільки він не виявляв інтересу до будівельних робіт, два літа поспіль він провів у місті Оушен, працюючи офіціантом. Відтоді Денні приїжджав додому лише на якісь важливі події, як то смерть бабусі чи весілля Дженні. А потім він зник.

Еббі казала, що це неправильно. Вони дуже давно не бачили власного сина. Діти мають жити з батьками хоча б до 18 років, а то й довше (дівчата жили з батьками аж до закінчення університету).

— Таке враження, ніби у нас вкрали сина, — говорила вона чоловікові.

— Ти так кажеш, наче він помер, Еббі, — відповідав той.

— Але таке відчуття, ніби для нас він помер, — казала Еббі.

Навіть коли Денні приїжджав додому, він здавався чужим у власній родині. Він мав інший запах, уже не такий затхлий, як раніше, а радше якийсь хімічний, як у нового килимового покриття. Він носив капелюх моряка, який Еббі (як продукт 60-х років) пов’язувала з Бобом Діланом. Він спілкувався з батьками ввічливо, проте відчужено. Мстився за те, що вони відправили його до інтернату? Але ж у них не було вибору! Ні, напевне, його образа криється десь далеко у минулому.

— Це, мабуть, тому, що я недостатньо його захищала, — казала Еббі.

— Від чого чи від кого його потрібно було захищати? — питав Ред.

—Усе, забудь, — говорила Еббі.

— Часом не від мене? — знову запитував Ред.

— Ну, якщо ти так кажеш.

— Я не збираюся брати усю провину на себе, Еббі.

— Добре.

У такі моменти вони ненавиділи одне одного.

* * *

Потім Денні вступив до коледжу св. Ескіла — диво для всієї сім’ї, враховуючи ті попередні історії, а також його середній бал: трійку з мінусом. Хоча навряд чи університет змінив щось у його стосунках із родиною. Хлопець так і залишався загадковою дитиною Вітшенків.

Навіть той сумнозвісний дзвінок нічого не змінив, оскільки вони так і не спробували поговорити про нього з сином. Вони так і не сіли поряд із ним і не запитали: «То скажи, ти гей чи ні? Просто поясни, це все, що нам треба». Занадто швидко траплялося щось інше. Хлопець ніколи подовгу не затримувався на одному місці. Після Різдва він повернувся до Міннесоти, напевно, через дівчину, і місяць чи два поспіль займався чимось, пов’язаним із сантехнікою. Так зрозуміли самі батьки, оскільки на день народження Дженні він надіслав їй у подарунок капелюх із написом «Томпсон: установка і труби». Пізніше вони дізналися, що Денні у штаті Мен. Він займався ремонтом човнів, але потім його звільнили. Він запевняв, що планує повернутися до навчання, але з того, вочевидь, нічого не вийшло.

Денні почав так інтенсивно та жваво спілкуватися з батьками телефоном, що їм здавалося, ніби він відчуває гостру необхідність підтримувати з ними зв’язок. Упродовж певного часу він телефонував їм щонеділі, і вони вже звикли до цих регулярних дзвінків, але потім із невідомих причин він зник на декілька місяців, а зв’язатися з ним