Читати книгу - "Миротворець"

ритмі. За Штукенгайзеном, ця ритмічна основа була первинним законом творіння, відносно якого людина могла бути в гармонії або ж протиставляла себе йому. Так, поперемінно користуючись то прикладами з філософії, то ілюстраціями з життя, вдало обігруючи добре знайомі притчі та сюжети, Штукенгайзен підводив своїх слухачів до розуміння деякої спільної природи не тільки всіх мов, а й явищ світу загалом.

Варто зазначити, що широта його доповідей хоч і опиралась на лінґвістику, але не обмежувалася нею в загальноприйнятому розумінні. Поруч із мовами, які сходились у єдину широку гілку людських діалектів, були присутні ще не заповнені поля. Позначені словами «тварини», «рослини», «гриби» та «бактерії», ці гілки універсального дерева мов передбачали виявлення знакових закономірностей, притаманних і цим класам живих істот. Говорячи про універсальну мову, Штукенгайзен мав на увазі мову, яка була однаково добре зрозумілою і людям, і звірам та птахам, і навіть мікроорганізмам. Ба більше, були заготовлені гілки для мови фізики, хімії, мови економіки та історії. Штукенгайзен хотів обʼєднати всі відомі дисципліни в єдине знання, яке описувалося та було заключене в цілісну мову, так, аби між мовою та знанням, що його ця мова несла, не було жодної відмінності.

Штукенгайзен мав талант переконувати інших. На його виклади до філософського клубу не раз приходили знані персони від науки, аби кинути виклик молодому студентові. Однак, стикаючись із силою аргументів, із блиском логіки і заворожливою, наче грім о літній порі, красою побудов, губились і ставали на його бік.

На пʼятому курсі, коли клуб уже став широко відомим серед викладачів і студентів та налічував може із двісті осіб, сталася відома історія з Анною Марціновською, поетесою, що друкувалася під псевдонімом «Чорна Анна». Вона була знана зі своїх скандальних віршів, писаних під впливом Маяковського. Марціновська носила чоловічі штани, стригла волосся під хлопчика і курила цигарки. Крім того, за Марціновською тягнулася недобра слава надміру легковажної особи, і її черговий роман із літератором-початківцем або успішним молодим юристом не раз ставав обʼєктом світських хронік. Її епатажності боялися, позаяк Марціновська, випивши, охоче перебирала увагу публіки на себе. Для цього вона просто серед читань, які видавалися їй нудними, могла вилізти на стіл і, перекрикуючи інших, декламувати свої лівацькі куплети та вигукувати щось на кшталт «Рівність, свобода, братерство!» або й «Владу Радам!». А позаяк Марціновська була донькою знаного львівського адвоката, всі ті витребеньки завжди їй миналися.

Тож коли «Чорна Анна», приваблена славою «лінґвістичних вечорів» Штукенгайзена, і собі вирішила відвідати Себастьяна, в залі знявся невеличкий переполох. Чиж-Вишенський писав, що не на жарт перелякався, побачивши на лекції цю несповна розуму: її поява означала, що скандалу не минути.

Кажуть, коли вона зайшла до залі, тільки й встигла спитати: «Де тут цей ваш Штукенгайзен?». Після чого, побачивши його на сцені, вбраного в акуратний сурдут, із ціпком, коли він неголосно, мелодійно розповідав щось про синтетичні мови, вона завмерла і кілька хвилин простояла у проході, дивлячись на лектора. Далі її попросили сісти, і вона тихо, не кажучи ні слова, сіла на перше-ліпше місце. «Чорна Анна» чемно просиділа всю лекцію, не намагаючись видатися провокаційною. Коли всі розійшлись, Марціновська продовжувала сидіти на своєму місці, глибоко замислена. Наступного разу вона зʼявилася знову. І так само уважно прослухавши всю лекцію, залишилася теж до самого кінця. Коли люди вже виходили, вона підійшла до Чиж-Вишенського і передала йому листа для Себастьяна. Як писав біограф, Марціновська виглядала молодою і старою водночас, зламаною і зціленою. Було видно, що в душі у неї панує сумʼяття.

Себастьян показав цього листа своєму приятелеві, і Чиж-Вишенський, читаючи, ніяк не міг повірити, що лист написала героїня скандальних хронік. У своєму посланні Анна Марціновська зізнавалася Себастьянові у коханні. Вона стверджувала, що нічого більш світлого і простого її серце ще не знало, і що, напевне, сам Господь хотів, аби вони перетнулися в цьому житті. Дівчина писала, що ця зустріч вплинула на неї кардинальним чином: вона зрозуміла, як ганебно вела себе останні роки, й відчула нагальну потребу змінитися. Вона розуміла, що такою, як є зараз, не має права не те, що бути, ба навіть думати про нього, Себастьяна, як про свого. Між нею та Штукенгайзеном — нездоланна прірва. В освіті, культурі, в манерах, а головне — в людяності. Вона зізнавалася, що вже не сподівалася побачити в цьому житті когось такого гідного, сповненого знання та блаженства, як Штукенгайзен, когось, хто нагадував би її найпотаємніші мрії. Його слова, саме його існування проникло в її серце так глибоко, що вона вирішила повністю змінитися. Вона писала, що цілком звітує собі, наскільки дивним, ба навіть ексцентричним виглядатиме її лист, а водночас наскільки нікчемно малою є ймовірність, що Штукенгайзен зверне на неї увагу, одначе вона просила у нього про одну лише ласку. Коли вже їй не судилося бути з ним, чи могла б тоді вона сподіватися бодай на дозвіл бути його служницею? Вона бажала Себастьянові знайти гідну супутницю життя, для себе ж просила одне — бути з ним, біля нього. Хай і на відстані, але допомагати йому, бо для неї розлука з ним — гірше смерті.

Навіть більш дивною, ніж цей лист, була відповідь самого Штукенгайзена. Він, у звичному для себе вишуканому стилі, писав, що добре розуміє її почуття, бо вони суть природа людини і дрімають до часу в серці кожного. Але, справді, доля іноді ставить людей у такі ситуації, що шлях до зближення двох сердець стає невимовно далеким, і тоді у пригоді стають терпіння і смирення. Штукенгайзен писав, що неодноразово зустрічав імʼя Анни у пресі й від самого початку знав, що у неї добре, чисте серце. Тільки біль від нерозуміння цього світу змушував її спричиняти страждання іншим. Він писав, що потайні пошуки Анни — то радше закономірність, аніж виняток, бо пошук чистоти і знання є притаманним людині. Він хвалив її за щирість і за сміливість зазирнути в себе так глибоко. Закінчувався цей незвичайний лист розповіддю про нелегку долю його матері, що залишилася без чоловічої опіки. Коли помер батько, мати продала віллу в Цюриху і вирішила повернутися на отчі землі. Вона придбала невелике обійстя в Дуклі, та знову зажила простим життям: повернулася до сільського господарства, як цим клопоталися її батьки. Вона тримала з десяток корів і город; хоча була вдовою знаного поміщика, не цуралася поратися коло землі, як проста селянка. Себастьян лагідно просив Анну, якщо її наміри послужити йому справді тверді, їхати в село до неньки