Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

вона з «необраних». Потім вона померла. На могилі навіть таблички немає — ніхто й не плюне!

От коли подумаю про таке, одразу хапаюсь за брасматик, біжу до фітнес-залу чи припиняю смоктати на ніч льодяники, п’ю тільки кефір.

Я типова «середнячка». І цим усе сказане. Усе в мені — досить посереднє. Тому я не люблю одягатися в «модне» й погано засвоюю уроки макіяжу.

Ну ось такий наш секстет номер десять в повному складі.

У принципі, у нас немає чіткого розподілення на «касти» — хто є хто, воно досить умовне. Я б сказала, «для внутрішнього використання». Адже наше спільне навчання не передбачає подальшої дружби. Занадто зближуватись — собі ж дорожче. Розширений Статут ЛСД, котрий розкриває суть кожного окремого слова, вишитого золотом, добре і досить чітко це пояснює. Скажімо, одне з трактувань — Мовчання — означає не мати подруг, котрі могли б відволікати тебе від Служіння. А Служіння — це запорука щасливого шлюбного життя…

Ну, не буду повторювати тут уроки!

Адже трактування Статуту — окрема і досить цікава тема. Саме її ми ґрунтовно розглядатимемо весь навчальний рік перед випуском і поселенням у флігель.

Ну от.

Далі вже про те, що відбулося вчора з самого ранку.

Поки я дописувала щоденник, дівчата попрокидалися.

Була шоста година.

Ми завжди встаємо о шостій. Не дай Боже, пізніше хоча б на хвилину. Це має увійти у звичку. І ми вже звикли.

Складніше доводиться новачкам, вони ще малі й скиглять.

Встали — руханка.

Умикаємо магнітофон із дивним — «раритетним»! — записом давніх часів. Цей запис зберігається тут, мов святиня. Він, як каже пані Вихователька, зберігся з середини 60-х років ХХ сторіччя! Під нього прокидалися наші бабусі! А то і пра…

Спочатку лунає сурма, а потім дзвінкий хлоп’ячий голос бадьоро кричить:

— На зарядку! На зарядку! На зарядку, на зарядку… І вступає цілий хор таких же дзвінких голосів, що підхоплюють: — …прокидайсь!!!

Це такі голоси, від яких дійсно не можна не підскочити з ліжка.

Коли ми вивчали історію розвитку суспільства, пані Вчителька розповідала, що це — «піонерська зорька». І пояснювала, що «піонери» — це така собі давня організація дітлахів, за дисципліною схожа на внутрішні стосунки в наших секстетах, тільки — «політична». Її давно вже немає, але корисний досвід лишився у вигляді от таких загально-піднесених занять, як вранішня руханка чи «трудовий десант», що у них, в давнину, називався «суботниками».

Отже, далі нами керував Голос давно померлого диктора, диктуючи нам вправи: «Руки на ширині пліч… Раз-два, три-чотири!» і таке інше.

Вмиваємося ми всі разом у розкішній вбиральні.

Там чотири ряди рукомийників у стилі хай-тек. Наша вбиральня розрахована на дев’яті-одинадцяті класи. Молодші вмиваються на поверх нижче. Там завжди стоїть неймовірний галас!

А в нас — тиша. Адже треба не лише вмитися, а зробити макіяж за всіма правилами, вивченими на уроці макіяжу. І стежити, щоб ніхто не переборщив із помадою чи тінями! За це — догана.

Тому в нашій вбиральні завжди панує напружена тиша.

— Не забула, що ти сьогодні прокурор? — каже Рів, кумедно витягаючи обличчя, аби штрих світло-блакитних тіней ліг рівно.

Я поважно киваю.

— А Ліл, — Рів весело показує в бік нашої мовчунки, яка, розтягнувши вуста, старанно вимальовує контур рожевим олівцем, — мадам де Реналь. Бррр… Я вчора ледь не збожеволіла, готуючи промову. Складна історія…

Я посміхаюсь, уявляючи, як вогняна Рів обпалює крильця «мадам».

— Ти вже придумала вирок? — кидає через плече Віт з дев’ятого секстету.

Вся «дев’ятка» — Віт, Гул, Зон, Рут, Вів та Аяс — страшенно пишається, що їхній літсуд над Анною Кареніною поки що був найпоказовішим: всі його учасники отримали по сто балів. І поки що ніхто їх не переплюнув!

Рів не відповідає, але таємничо всміхається: ще б пак!

У Рів чудова фантазія щодо різного штибу покарань.

Останні штрихи у вбиральні — нанесення парфумів. Вони стоять на окремій скляній полиці. Тут і «Шалімар», і «Ейфорія», і «Імпровізація», серед них, звісно, є і «Бузок», і «Лілея», і «Може бути…» та інші аромати чи не всіх марок світу. Часом, щоб підловити курсанток, пані Директорка пізно вночі підставляє туди і зовсім невідомі флакони. Тоді доводиться нелегко, адже правильний підбір парфумів — неабияка складова у створенні досконалого образу. Оцінка за це також впливає на майбутній атестат. Її виставляють щоранку на вході до класу — за списком.

Кілька разів мене завертали у вбиральню митись і наносити інший аромат.

Це такий сором! Але тепер я добре затямила: «моє» — це «цитрусова гама». Рів легше — вона одразу обрала задушливий «Шалімар», він їй пасує — це кожному зрозуміло.

Потім відбулася щоденна вранішня лінійка в загальному холі на першому поверсі. Туди ми спускаємось тихо і чемно широкими, встеленими червоним килимом сходами. Всі у синіх формах з білими комірцями і манжетами, в чорних (молодші — в білих) панчохах і туфлях-човниках (молодші поки що чимчикують у полотняних мокасинах з круглими носаками і перетинкою). Панчохи на нас мусять бути і в холод, і у спеку. Інший одяг ми носимо лише у вихідні.

Для цього існують спеціальні гардеробні, де є ганчірки на будь-який смак. Я зазвичай обираю джинси, футболку і кросівки. Коли в нас свята, вечірки чи зустріч гостей — для цих випадків є інша гардеробна з вечірнім вбранням. Звісно, усі речі (а вони дорогі і добротні) нам не належать. Та й навіщо, якщо після випуску нашим гардеробом будуть опікуватися інші!

Тоді наші речі будуть дійсно належати лише нам. Кожна з нас чекає тих часів, як манни небесної.

Але і те вбрання, що маємо зараз, цілком нас влаштовує.

Стріти так не одягаються! У нас усе вишукане. Навіть потерті і подерті за останньою модою джинси.

Цього разу лінійка мені здалася якоюсь зібганою, пройшла швидко.

Пані Директорка привіталася з нами, оголосила розклад на день і навіть (це здалося мені неймовірним!) забула про загальне скандування ключових слів Статуту!

Зазвичай лінійка завершується тим, що ми хором вимовляємо заповітні слова:

— Вдячність!

— Повага!

— Слухняність!

— Мовчання! І так далі.

Сьогодні пані Директорка була якась неуважна.

Вона стояла в оточенні Вчительок і Виховательок з суворим обличчям. Потім швидко розвернулася і пішла до свого кабінету.

А ми пішли до сусідньої будівлі — шкільного приміщення, не приховуючи здивування. Лише перезиралися і мовчали. Адже виявлення зайвої цікавості порушувало пункт Статуту про терпіння, яке треба виявити в будь-якій незрозумілій ситуації.

Я навіть не помітила, що серед нас