Читати книгу - "Щоденники дракона"

Поза чагарниками розкотився сміх:

— Наші чутливі ельфи не відчувають присутності гнома! Ні, з вами таки щось не гаразд! Я ось тут підстрелив пару фазанів. Краще кидайте рюкзаки і допоможіть їх обпатрати!

Ельфи вийшли на невеличку галявину, що потонула у хмарі пуху. Посеред тієї хмари невиразно вимальовувалася постать гнома.

— Неймовірно! — скрикнула Маарі. — Ніколи в житті не повірю, що тут була лише пара фазанів. Скоріше за все тут була купа подушок!

— Смійтеся, смійтеся! Краще б ви, поки я розпалю вогонь, нарвали лісової цибулі на салат. Он її скільки навкруги!

Кажучи це, Рав кресонув пальцями, промовивши закляття, підпалюючи суху траву та тоненькі гілочки. Коли полум'я розгорілося, він почав акуратно докладати туди грубіші дрова.

— Раве! Як ти дивишся на те, аби побувати у Фісбенесі? — запитав Лам.

— Місто? Що ми там забули? Те саме, що й селище, тільки значно більше. Отже більше гамору, штовханини. Що в цьому хорошого?

— Хоч би й університет. Я б залюбки попорпався у його бібліотеці. Та й грошей у нас обмаль. Було б непогано підзаробити кілька монет. Ми ж не можемо жити на самій дичині та лісовій цибулі.

— Тоді, я не проти. Якщо ви обоє — за, то пішли! А чого це ви смієтесь?

— Ти бачила? Голос розуму він не почує! Тільки голос шлунку! — сміявся Лам.

— На те й гном, аби шлунком думати! — підхопила Маарі.

— Добре! Хай я буду гномом-ненажерою, та хто ж тоді подбає, щоб ви не ходили голодні? Без мене ви за кілька днів ноги простягнете! Віршомази нещасні! — огризнувся Рав. — Скільки туди йти? Якщо дивитися по мапі — днів п’ятнадцять, а може й двадцять?

— Трохи менше, якщо не зволікатимем. А зволікати не варто, бо зима вже близько. Днів за тридцять тут лежатиме сніг, і в курені стане не дуже затишно. Сам знаєш! Пам’ятаєш, ми одного разу спробували так зимувати?

— Ще б пак! Як згадаю, аж шкіра холоне! Добре, тоді селище недалеко трапилось!

— Тому й кажу — пішли у Фісбенес. Там одразу знайдемо і житло, й роботу! До речі, я справді хочу побувати у книгозбірні!

Поки друзі сиділи над мапою та визначали маршрут, вже й смерклося. Переночувавши на цій же галявині, з самого ранку друзі рушили прямо на південь.

Та ще до полудня зустріли неочікувану перепону. Перед ними розляглося велике болото, не позначене на мапі. Це було дивно, адже мапи були перевірені багато разів!

— Якщо досі ніхто тут не бував, то ми з вами — першопрохідці. Або ж нам підсунули браковані мапи! — теревенив Равеш, поки вони оглядали місцевість. — Куди йдемо, праворуч чи ліворуч?

— Праворуч! — одразу озвалася Маарі. — Там пагорби, отже має бути сухо!

— Ох і не подобається мені це болото! — Ламеніль, поворушив довгими вухами, роздивляючись довкіл. — У всякому болоті завжди повно життя. Щось плаває, щось повзає, щось літає. А тут усе мертве! Спробуйте відчути цю тишу: порожнина і зло! Я про такі місця чув. Тут живе нечисть, діти бога темряви. Від таких місць слід триматися подалі. І не відходьте один від одного. Полювати тут нема на що, а їжі нам на сьогодні й так вистачить. Згадайте закляття. Якщо промовлятимем утрьох, одночасно, їхня сила буде набагато більшою, самі знаєте. А з нечистими без магії не впораєшся. І найголовніше — у кого є зброя зі сріблом, дістаньте одразу! Рав, відклади свої стріли із срібними жалами, щоб були під рукою і не плуталися з простими, сталевими. Маарі, ти зроби те саме.

Друзі швидко розібралися зі зброєю. Маарі пошепки нагадувала собі бойові закляття, які знала. Лам витяг з рюкзака два довгих бойових ножі зі срібною насічкою на лезах і вклав їх за халяви чобіт. Аби були під рукою.

— Маарі, що у тебе зі зброї, крім лука, для таких випадків? — спитав ельф.

— Не хвилюйся! Я до цього готова! В моєму костурику впаяно уздовж леза срібні смуги. Навіть гак осрібнений. А вже працювати я із ним вмію — на спортивних іграх одна п’ять хвилин проти трьох гномів відбивалася. Мене й не дістали ані разу!

— Добре! Сподіваюся, усім все зрозуміло. Пішли до пагорбів. Я — останнім. У мене екстрасенсорика краща ніж у вас обох разом узятих, — продовжував керувати Лам. — Та не забувайте поглядати на всі боки. Якщо трапиться небезпека, ти, Маарі, одразу дивись у протилежний від нападника, бік. Аби ми не втрапили між двох вогнів. Може бути й таке.

Намагаючись не зачепити й сухого листка, друзі пішли берегом болота, тримаючись подалі від його мертвої, сонної води.

Вони йшли години чотири, так нікого і не зустрівши, поки не досягли підніжжя найближчого узвишшя, з якого сподівалися оцінити своє становище. Те, що вони побачили, втішило їх: болото, яке пролягло уздовж пагорбів, тяглося на південь, не перепинаючи їм шлях. Одначе йти вздовж цього неприємного місця, мабуть, доведеться ще довго. Оскільки вже насувався вечір, друзі вирішили шукати місце для ночівлі, подалі від болота, за широкою смугою майже суцільної лінії горбів. Вони спустилися їх західними схилами, аби потім знову звернути на південь, до Фісбенесу.

Просуваючись дуже обережно вони йшли ще близько години, поки за останнім на захід пагорбом знайшлося місце для відпочинку. З-під зарослого мохом, величезного, мов будинок, каменя, пробивалося невеличке, прозоре джерельце. А збоку, за десяток кроків, стояла суха сосна.

— Оце добре! — скрикнув Рав. — Якщо буде вночі біда, я прочитаю одне малесеньке, але дуже дійове закляття. Ця сосна вмить перетвориться на велетенський смолоскип, що висвітить все навкруги. Не менш, як на сотню кроків. А вже чого не терпить нечисть — то це світла!

— Добре, що тут таке чисте, прозоре джерельце! — додала Маарі. — Як мене вчили, нечисть таких місць не любить. Давайте тут і ляжемо: біля джерельця, під каменем.

Після вечері у Ламеніля з'явився настрій до віршування і він склав чудовий вірш про красу довколишньої природи, який одразу ж і прочитав друзям.

Вірш сподобався навіть гному, а вже Маарі просто аплодувала. Після цього друзі залили багаття водою, аби світло не приваблювало чужих поглядів і, з’єднавши свої магічні сили, спорудили над своїм тимчасовим пристанищем захисний купол-оболонку, додавши до цього ще кілька охоронних заклять. Спальні мішки не діставали бо ця ніч обіцяла ще бути теплою, а дощу не передбачалося.

Рав, як завжди, розпалив люльку, а ельфи тихо розповідали одне одному історії зі свого дитинства. Згадували друзів, з якими вчилися та грались, ділилися досвідом здобутим під час мандрівок