Читати книгу - "Щоденник Лоли"

class="book">І тут у мене вирвалося ще щось жахливе.

— Відійди. Ти мені не мама!

Я не зачинила дверей і не поцілувала бабусю й нещасну хвору Єву. Мені так її шкода. Я ж мала прислати їй Фею Одужання. А тепер вона геть розхворіється. Через мене…

Пізніше.

На уроках не можу зосередитися, весь час думаю про сьогоднішній ранок.

Іллю я наздогнала і зробила все так, як мала зробити. Це ще одна причина, чому я перед уроками зачинилася в туалеті: треба було поправити мейк, туш зовсім попливла.

А Вадик уже зовсім дорослий… Вийшов за Ілюхою і тримав його за руку, як старший.

Я не впізнавала свою бабусю: що з нею не так? Вона ніколи, ніколи на мене не кричала. Ніколи не обзивала. Ми ніколи не розходилися, не помирившись. Ми навіть сварилися так, що ніхто в кімнаті не здогадувався, що ми сваримося. Бо ніхто й ніколи не сміє кричати на бабусю. Крім мами.

І ці туфлі… ненавиджу їх. Найгірше, що я мушу їх тепер «відпрацювати», а немає настрою писати у блозі радісні всякі постики. І ноги страшенно болять від підборів. Хоча якщо я напишу про це у блозі, навряд це сподобається рекламодавцям…

Ася каже, що я звикну. Я ж ніколи раніше не носила таких. Куди ж мені до Асі та її гламурної мамусі… Яка купує своїй донечці все наймодніше, найстильніше, найтрендовіше.

Попросила Пашу провести мене додому, а він сьогодні на тренування. Так завжди… Але ж він мені нічого не винен, я ж сама відшила його. Сказала, що мені поки не потрібні «серйозні стосунки». А-а-а! Навіщо я це сказала? Якби він іще раз запропонував… А тепер навколо нього витанцьовують дурненькі дівчатка, хіхікають із кожного його слова. Реально: КОЖНОГО! Навіть там, де не треба сміятися. Навіть коли він просто кахикне. Як вони мене дратують, ці малолітки! Не пробачу Паші, якщо він проміняє мене на них!

Перед сном.

Думала, не може бути нічого гіршого, ніж сьогоднішній ранок. Помилялася, бо найгірше сталося ввечері.

Дорогою додому зайшла в торгівельний центр, випила латешечку й зняла відос нового луку. Бо зранку, ясна річ, мені було не до того. Відос усе одно вийшов ніякий. Туфлі й справді огидні й дуже незручні. І навіть ванільне лате й шоколадне капучіно не допомогли написати про це все пост. Слова розбігалися, наче не хотіли, щоб їх ставили поруч із тим сумним і брехливим відосом. Це капець. Так я скоро залишуся без грошей. І що тоді скаже бабуся? Вона й досі вірить, що ми живемо на наші пенсії… Ага, звісно! Та тієї пенсії не вистачить навіть на її ліки!

Оскільки з блогом не складалося, я вирішила зайти в біб­ліотечку і зробити домашку. Але там я теж не могла зосередитися. Зрештою, мене вигнали, бо говорила по телефону з Натою.

Майже біля дому я згадала, що треба забрати Вадика з Іллею, і це ще на трошки відтягне час нашого прибуття додому. (Як я могла про таке забути?! Капець, голова вже через це безсоння не варить.) Ми довго-довго говорили з вихователькою. До речі, в садочку скоро батьківські збори. Треба переказати бабусі.

Потім ми пішли на гойдалки і з’їли по морозиву. І Вадика замучила совість, бо не купили морозива для бабусі з Євою.

І тоді ми пішли по морозиво для всіх.

Ще плюс півгодини.

І от уже 19:14.

Ілля кричить:

— Дивись! Дивись! Швидка допомога приїхала! Комусь пога…

У мені щось наче клацнуло.

Отак: КЛАЦ!

Однією рукою я схопила Ілюху, другою — Вадика, який міцно тримав морозиво в поліетиленовому пакетику, і ми погнали до під’їзду. Наші двері були відчинені. У кімнаті — люди в червоному. Виявляється, лікарі швидкої носять червоне, а не біле. І сусідка з нижнього поверху.

Вони щось казали й щось запитували про маму. Але я бачила тільки бабусю, яка лежала із заплющеними очима. А що, як вона...

Я знала, що не повинна плакати, бо малі теж розплачуться. Але як не плакати, якщо я… якщо я... вбила рідну бабусю?

Потім я наче прокинулася.

Вони сказали, що це нашатир. І що їм тут бракувало ще двох реанімовувати.

Сусідка хитала головою, як вона зав­жди це робить. Але я не розуміла, що вона каже.

Майже по губах прочитала, що з бабусею все гаразд.

У неї підскочив тиск. Сусідка прийшла принести нашу пошту (знову переплутали скриньки), а бабусі погано.

Я зав­жди буду вдячна листоноші за те, що вона переплутує скриньки.

Вони не знайшли бабусиних ліків.

Я забула купити. Мала їх сьогодні купити! І забула…

Бабусю забрали в лікарню прокапатися. Сказали, що на пару днів.

Я підійшла до бабусі. У цих чортових туфлях. Як соромно! Як жахливо соромно… Чого було не зняти їх у коридорі?!

Бабуся стисла мою руку:

— Там… супчик… на плиті… не забудь сховати. Бо скисне.

Сльози текли по бабусиних руках.

— Ну що ти, маленька… не плач… Я швидко повернуся!

Ніколи ще мені не було так важко говорити.

— Бабусю… вибач мені за… вибач за ранок…

— А що було вранці? Я геть… нічого… не пам'ятаю.

Сльози потекли ще більше. Бабусина рука була вся чорна — ніяка це не водостійка туш, як пишуть на упаковці...

Бабуся не пам'ятала нічого, що сталося цього дня.

Я спакувала туфлі назад, написавши, що вони страшенно незручні і я мало не зламала собі ноги. Попросила мені їх поміняти на інші, і тоді вже я напишу пост.

Перед сном Ілля згадав про морозиво «для всіх», але воно все розтало… І тоді я дозволила їм з’їсти вафельки й не чистити після цього зуби.

18 вересня

Давно сюди не писала.

Бабуся вже вдома, з нею все добре. Приписали ще купу лі- ків. Не знаю тепер, як у них не заплутатися. Може, купити ба- бусі органайзер для «коліс», які оце на кожен день, поділені на ранок, день і вечір? Треба погуглити.