Читати книгу - "Етюд із метеликом"

Скільки разів Любці хотілося повисмикувати цій курці-чубатурці її вибілені, закучерявлені хімією патли. Скільки разів вона бажала їй погибелі. І тоді, коли Леля перезву переполошила… Вона сама не знає, навіщо послала вовчицю, на що сподівалася. Так пекло під серцем, так пекло… І мозок, здавалося, ось-ось вибухне.

А тепер… Гумові чоботи, взуті поспіхом на босу ногу, то покриваються густою сірою тванню, то вимиваються до блиску в калюжах. Під куртку заповзає холодна мряка. До голови, як реп’яхи до спідниці, чіпляються думки. Господи! Як вона зайде до їхньої хати? Як?! Як зможе підійти до його жінки (його! жінки!), подивитися на його сина?

Ноги стали ватяними. Перед очима плив туман. Лука запобігливо відчинив перед нею двері. «Бач, як переживає за сина», — подумала з прикрістю. І не тільки він. Авжеж, повна хата Положевців. Дивляться на Любку колюче-насторожено. Лука підштовхнув її в плечі: «Ось, привів», а сам назад у двері: «Діло є».

Дитинка не кричала. На мить, усього на одну-єдину мить, наче м’ятним льодяником хтось провів попід серцем. Може?.. Що ж, око за око, зуб за зуб… Господи! Та хіба можна так думати? Що це з нею? Кинулася до ліжка. Хлопчик, уже старанно запеленаний, тихо посопує. Його кругле личко зморщене, як печене яблучко, але рум’яне. Носик-ґудзик, широкувате перенісся — як у Луки. Геля ще в гарячці, але при пам’яті. Дивиться на Любку перелякано.

— Не бійся. Усе буде добре, — з натугою прорвалося крізь стиснуте Любчине горло.

Усе в них буде добре. Усе добре… У них… Авжеж… А в неї? Що ж, у неї є Леля. Як вона зрадіє, коли Любка прийде! Зараз вони поснідають. А потім вона сяде вишивати (пора б уже тому рушнику раду дати) і розказуватиме Лелі про дитинку… Яка вона смішна, зморщена, ніби старенький дідусь, і як… на Луку схожа…

Уже розвиднілося, коли підходила до свого обійстя. Не підходила, а добігала, бо небо накандибасилося й збиралося от-от обрушитися весняною зливою. А ось і перший грім. Але чого це він котиться лугом, від Любчиної хати? Та це ж… постріл! Скинула важкезні гумові чоботи та босоніж рвонулася розверзлою тванню додому. Ворота не зачинені. І Леля не вибігла назустріч. Під серцем замлоїло. Ускочила на подвір’я. Чия це спина? Борухова? Луки? Налетіла і з розгону вдарилась у неї кулаками. Але постріл пролунав знову. І знову… Леля голосно вискнула й упала на веранду. Голова відкинута назад, лапи випростані, в очах здивування: за що?

— За що? — закричала Любка. — За що?!!

Чоловік — це таки був Борух — перевів на неї осоловілі очі та, похитуючись, як п’яний, пішов із двору.

Дощ лив цілий тиждень. Затопило майже всі двори, у погребах потонула городина — люди поспішно витягали її, заносили до хат і сушили просто на підлозі. Здавалося, поліське Сильце ось-ось піде під воду, як забутий острівець в океані. Але рівно за сім днів небо зачинило свої шлюзи.

Село, спочатку приголомшене й зайняте спасанням бульби та буряків із затоплених погребів, стало оговтуватися й шукати винуватця цього весняного лиха. Згадали й перезву, і вбиту вовчицю, і Любчине голосіння над нею. «А де то бачено, щоб над звіром голосили, гей би над людиною?» Наелектризований балачками гурт посунув до Любки. Але ні в дворі, ні в хаті не застали нікого. Тільки відчинені дубові двері сараю голосно поскрипували під рвучкими поривами вітру.

А за кілька днів біля Заозерного виловили човна, що прибився сюди із Сильця. Упізнали його за написом «Шкільний» — саме ним перевозили сільських школярів. Хтось вирвався на ньому в таку страшну негоду й чи то потонув, чи все-таки прибився до берега, але не прив’язав утлу посудину, відпустив на воду…

Любки в Сильці ніхто більш не бачив. Зате як тільки спала вода, посунула на село нова пошесть — вовки. Мало не щоночі з чийогось хліва то коза зникала, то кролі, то підсвинок. Люди вже й із рушницями біля хат ночували, і капкани у дворах ставили, але сіроманці обминали їх, тінями прослизали мимо, робили свою справу й розчинялися в темряві, як примари.

Навіть у газеті написали про це нахабне дике полювання вовків на Сильце — мовляв, нападають сіроманці, бо їсти їм нічого: повінь забрала чимало дрібнішої звірини, якою вони харчувалися, от голод і гонить їх із лісу до людських осель. А обминають вони всі пастки тому, що заправляє зграєю не чистокровний вовк, а вовко-собака, а мо’, і просто здичавілий пес. Такий чотирилапий отаман вовчої банди особливо небезпечний — він дуже розумний, бо набрався в людей не тільки мудрості, але й хитрості, добре знає людські звички, може, навіть читає думки. От і проводить зграю мимо пасток.

Гілько Курдик як головою об лід ударився.

— То Любчина вовчиця! Неїна прихисниця! Вона, і тіко вона! От хоч ріжте мене на кавалки! Ви́ходила її ота відьма потомственна, наврочиця холєрська, вилікувала, поставила на ноги й відправила в ліс. А мо’, і сама з нею пішла. Вона така! А що не може простити людям, то й насилає оце лихо ікласте на нас. А чого сторожа пропускає ту напасть лісову? Так через неї ж, через Любку, — напускає вона туману на людей, присипляє, щоб ніц не чули й із ружжа не пульнули.

Хтось вірить газеті, а хтось — дідові. Але над усіма разом, як чорна хмара на небі, зависла тривога. Положевці першими заговорили про переселення, а вже перед Зеленими святами взялися розбирати дерев’яну хату й перевозити її до Заозерного. Деревина міцна, казали, на новому місці хата ще сто років простоїть. А тут… Лісгосп закрили, школи немає, клуб вибитими вікнами глипає, покинуті хати розвалюються. Та ще й скоро вовків буде більше, ніж людей.

За Положевцями потягнулися й інші. Дід Гілько із самого ранечку перекочувався від обійстя до обійстя, перехиляв чарчину-другу за переїзд: «Щоб вам щістє й здоровлє приумножалося, щоб на новому місці були тіко добрі вісті», а тоді робив крутий розворот:

— І куди оце ви-те зібралися, як боцюни в ирій? Хіба по той бік озера земля медом намазана? Хіба там у коперації по півлітри щодня задарма дають? Страхопуди! Перебіжчики! Думаєте, як кинете село вовкам, то вони відчепляться од вас? Еге! Ждіте з моря погоди! Хіба вони за капустою сюди приходять? Їм голови ваші капустяні подавай! Їм погибель ваша потрібна! Бо то не просто вовки, не просто так. От! Вони й там вас знайдуть! Любка та неїна вовчиця й туди їх приведуть. От спомните мої слова! Я ж казав — ще тоді, як весіллє гуляли, як перезва йшла, треба було істребити ту чужаницю сіру. Срібного набоя треба було в ружжо. Я ж казав…

Захмелілого Гілька випихали в плечі. Його варнякання розтриюджувало й так стривожених людей, але нікого не зупиняло. Обійсть ставало все менше, село потроху згорталося, ховалося під зеленими заростями чагарників та бур’янів, як безлюдний острів під штормовими хвилями океану.