Читати книгу - "Етюд із метеликом"

Мама Любця

Любка ще від середини озера побачила Гілька — цього Вічного Діда, без якого годі було й уявити Сильце. Сидів на оброслому мохом праісторичному валунові, завмерлий, непорушний, наче й сам із сірого каменю витесаний. Здавалося, що він заснув під осіннім сонцем, як стара ящірка, що вибралася з нори трохи погрітися перед тим, як упасти в анабіоз. Та тільки-но Любка підігнала човен і скочила на берег, як він уже тут як тут — наче казковий Ох: невеличкий, худорлявий, з різким профілем і поруділою, ніби видубленою поліськими вітрами, лисиною, довкруж якої здійнявся догори білий вінчик колись розкішної куделі. Потупцяв трохи на місці викривленими по-кавалерійськи ногами в картатих сукняних капцях і прохально усміхнувся.

— Папіроску маш?

— Не маю, — сказала, витягаючи валізу з човна.

— А чого? Мо’, у Заозерному коперацію зліквідували? Чи папіроси вже не продають?

— Не курю я, діду Гільку. І купувати не маю для кого.

Він приклав долоню до правого вуха, відстовбурчив його вузлуватими пальцями в бік прибулої, поворушив сивими бровами, ніби щось пригадував, і раптом ударив руками об коліна.

— Любко, це ти? Справді ти?! Мекало-перемекало! Авжеж, ти! Любка-однолюбка! Отакої! Стіко часу десь пропадала — і нате вам: об’явилася, як із неба звалилася. Назовсім у село чи як?

— Чи як…

— Ну, то ще видко буде. Добре, що приїхала, вельми добре. А тут тебе не забули. І досі згадують, надто, як прихопить кого якась болячка екстрена. Правильно зробила, що вернулася. Сказано ж: де народився, там і знадобився. А по-моєму вийшло, трясця його матері! По-моєму! — Дід аж притупнув ногою, що нагадувала дугу, обтягнуту сірою холошею, і, здається, вже готовий був піти навприсідки, але вхопився рукою за поперек і зупинився. — Хай теперка оті плетухи язики свої довгі понадкушують або й зовсім повідкушують. Бо одні й досі годзікають, буцімто Любка свою вовчицю застрелену оживила і з нею до лісу втекла, а инші блутають — у озері втопилася. А я казав, що ти вернешся. Казав! Бо знав! О, Гілько все знає! — Дід стишив голос до шепоту. — Відєніє мені було. Ніби на озері хвилі піднялися, високі та чорні, як ото в окіяні, коли буря. А між ними — ти. То тебе аж до неба підкидає на тих хвилях, а то донизу жбурляє й піною білою накриває. Ну, думаю, пропала Любка-однолюбка. Та ти, як ота рибина, — блись і знов угорі, над водою. Підпливаєш до берега, а вийти не можеш, бо хвилі човна назад забрати хочуть. Мо’, і забрали б, еге ж, точно забрали б, та тутка я встаю з каменя, з ось цього самого, і руку тобі подаю — отако простягаю, хоч знаю, що хвиля й мене може накрити. Ти хапаєшся за мої пальці, виходиш, як ота, як її?… Як Ахродіта з морської піни. Обіймаєш мене за шию, крепко-крепко, як колись моя Ганка в молодості обіймала, і цьом-цьом просто в губи. Ну чого ти? Їй-бо не брешу! Щоб я на місці провалився! А тоді папіроску простягаєш — довгу таку, аліганцьку, із золотими буквами… І плєшечку казьонки. «За те, що спасли мене від неминучої погибелі», — кажеш. Отаке відєніє. Я ж трохи… той… Ну, як і ти… Знаюся…

Любка усміхнулася — зістарівся дід, висох, як старе дерево, аж поскрипує зношеними суглобами, а фанаберії як були, так і лишилися, ніщо його вже не змінить. Вона глянула зблизька й зрозуміла, що дід Гілько майже сліпий. Того й упізнав її тільки з голосу. І до озера кидався лише на плюскіт води та шурхіт човна об пісок.

— Не забудь: я тебе перший стрів. І першим маєш мене зцілити. Од чого? Та от якась полуда, холера б її взяла, більма затягнула. А ти все можеш. О, ти, Любко, така… така… Та без тебе нас тут вовки ледь було не стребили, дощі мало не втопили. О, що тут було! Яке тут діялося-віялося, крутилося-вертілося, поки ти десь свою вовчицю оплакувала та на село гнівалася!

— Вигадуєте ви, діду Гільку. А на очах у вас, мабуть, катаракта. Її зараз позбавитися просто. Але трави не допоможуть — у клініку вам треба, до офтальмолога, щоб операцію зробив.

— Якого ще такого тальмолога? — дід знову приклав долоню до вуха.

— До окуліста, діду.

— Так би й сказала, що до окуліста, а то видумуєш, як буцімто з Америки приїхала… І скіко то тре’ буде заплатити тому окулісту? І де я такі пеньонзи візьму? У мене пенсія куца, як заячий хвіст. Ти не віднікуйся, Любко, і не цурайся мене. Я вже другий рік тебе жду. Як учепилася ота сліпота, так і став ждати. Вийду до озера, сяду та тіко одне й думаю: пливи, пливи, Любко, хутчіше, хутчіше вертайся додому. Через моє ворожіння ти й вернулася, бо я тебе отако думкою й прикликав, приворожив, значиться…

— Такий із вас, діду, ворожій, як із пательні ракета. Менше б до чарки прикладалися, то й на операцію зібрали б помаленьку.

— А ти куди шпаціруєш — до свеї хати? — Дід удав, що не почув про чарку. — Вона ж на відшибі, під лісом, а тут, ближче до озера, стіко покинутих пусток. Вибирай, яку захочеш.

Ой, грім гуде! Наша Любка йде. Отакої молодухи Більш нема ніде!

Любка не хотіла вибирати. Вона приїхала до своєї доми, до того маленького світу, за яким так стужилася. Тільки-но перейшла місток, як у ніздрях залоскотав густий грибний дух.

«Цікаво, — подумала, — це аж із лісу чи від садка, куди колись перенесла кілька грибниць із на­­дією завести свої гриби? Якщо грибниця прижилася, то вже зараз можна буде червоноголовців на юшку назбирати».

Хата — як покинута сирота. Дощі обмили блакитну фарбу на дерев’яних стінах, вітер зірвав шиферний дашок над вхідними дверима, вікна — як оті дідові очі, затягнуті сірою полудою. Защеміло серце, підступили сльози. Хотілося впасти на коліна перед порослими травою східцями. Але тільки-но стала згинатися, як за шибою біло хилитнулася фіранка. Любка хутко вирівнялася й прикипіла очима до вікна валькірчика. З-за відсунутої вбік шторки за нею пантрували чиїсь перелякані очі. Натиснула на клямку — двері не замкнені. Увійшла в сіни, пропахлі затхлістю, штовхнула двері до кімнати. Дівчина — та яка там дівчина? — дівчинка-політок, худенька, цибата, як журавлик, сіроока, світлокоса, обгорнута зеленою хусткою-шальохою, кинулася до порога. Мабуть, хотіла прослизнути повз Любку, вискочити з хати, але останньої миті все-таки зупинилася, зняла з плечей хустку й подала Любці.

— Не сердьтеся на мене! Я нічого тут не взяла! От перехрещуся! Тільки хустку вашу накинула, бо чогось зимно стало. А вона все-одно злежалася, її провітрити треба було. Я в куфер учора гілочок багна поклала, щоб міль