Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

щоб не тільки відчувати себе, а й дати Ненависному відчути віру мільйонів побожних людей, які шанували й любили імператора зі схрещеними руками. Імператор чекав свого міністра і став немов своїм пам’ятником.

Міністр уже стояв у кімнаті й схилив голову. Імператор не ворухнувся. Здавалося, ніби міністр схилився не так, як схиляють голову перед великим, а так, як тримають її, щоб сховати обличчя, вдаючи, ніби шукають чогось на підлозі. Імператор думав про розбите розп’яття, яке намагався приховати лівим чоботом і, звичайно, приховав би від кожного, але не від погляду цього поліцая. Імператорові видалося негідним, що він покинув своє місце, і негідним, що він щось приховує.

— Дивіться мені в обличчя! — наказав він, надавши своєму голосу давнього переможного звучання.

Міністр підвів голову. Він мав висохле обличчя, а його очі непевної барви, десь між ясною і темною, марно намагалися остаточно розплющитись і опиратися тискові повік, які самі собою опускалися знову, хоча міністр удавав, ніби всякчас намагається знову підняти їх. Його міністерський мундир був бездоганним і відповідав усім приписам, але, немов щоб нагадати про незвичну нічну годину, якої господар був змушений одягти його, був застебнутий не до кінця. Немов випадково один ґудзик на жилеті лишився вільним. Імператор мав помітити цей ґандж і таки справді помітив.

— Поправте одяг! — наказав імператор.

Міністр усміхнувся й застебнув ґудзика.

— Ваша Величносте, — заговорив міністр, — я ваш слуга!

— Вірний слуга! — кинув імператор.

— Найвірніший! — додав міністр.

— Щось я не помічав цього останні десять місяців, — лагідно дорікнув імператор.

— Крім останніх двох місяців, — заперечив міністр. — Для мене щастя знову бачити тут Вашу Величність, і два останні місяці я працював.

Міністр говорив повільно і тихо. Він не підвищував і не знижував тону. З його вузеньких вуст слова виповзали, наче круглі, добре вгодовані тіні, досить гучні, щоб їх почули, і досить обережні, щоб не видаватись такими сильними, як слова імператора. Свої довгі, ледь зігнуті руки міністр безпорадно і шанобливо тримав на стегнах. Здавалося, ніби він уклоняється навіть руками.

— Я вирішив, — проказав імператор, — поховати минуле. Ви чуєте, Фуше? Минуле. Воно безрадісне.

— Так, Ваша Величносте, безрадісне.

Він стає довірливим, подумав імператор.

— Фуше, буде багато роботи, — мовив він. — Людям не можна давати час. Треба випередити їх. До речі, ви маєте новини з Відня?

— Погані новини, Ваша Величносте, — відповів міністр. — Імператорський міністр закордонних справ пан Талейран усе занапастив. Він служить ворогам Вашої Величності краще, ніж служив коли-небудь Вашій Величності. Я ніколи не вважав його — Ваша Величність пам’ятає — за чесну людину. Звичайно, роботи буде багато! Щоб виконати всі завдання, потрібна тверда рука...

Фуше так тримав на стегнах свої напівзігнуті кисті, що здавалося, ніби він щось ховає в них, а його задовгі гаптовані золотом пальми на рукавах приховували немов навмисне зап’ястки. Видніли тільки довгі, гачкуваті пальці. Пальці зрадника, подумав імператор. Такими пальцями тільки грамузляти дрібні мерзенні дописи на письмовому столі. Ці руки не мають м’язів. Я не зроблю його своїм міністром закордонних справ!..

Міркуючи, імператор несамохіть відсунув ногу від уламків хреста. Він хотів підійти до вікна. Імператорові здалося, ніби Фуше своїми прикритими очима косує на хрест, і йому стало прикро. Він швидко ступив крок уперед, задер підборіддя і гучним наказовим тоном, щоб швидше покласти край аудієнції, проказав:

— Я призначаю вас своїм міністром!

Міністр навіть не ворухнувся. Тільки повіка його правого ока піднялася трохи над зіницею, немов він щойно прокинувся. Здавалося, ніби він слухає оком, а не вухом.

Тоном, який міністрові видався надто вже недбалою самоочевидністю, імператор говорив далі:

— Ви очолите Міністерство поліції, яким ви так успішно керували.

Цієї миті з цікавістю піднята повіка знову опустилася на зіницю, приховавши короткий зелений спалах.

Міністр навіть не ворухнувся. Він зважує, думав імператор, він зважує надто довго.

Нарешті Фуше вклонився. Його слова вийшли з геть пересохлої горлянки:

— Ваша Величносте, я щиро радію, що знову можу служити вам.

— До побачення, герцогу Отрантський! — попрощався імператор.

Футе випростався після поклону. Мить постояв заціпеніло і широко розплющеними, немов здивованими очима дививсь якраз у бік імператорських чобіт, між якими полискували уламки хреста зі слонової кості.

Потім вийшов.

Він ступав з опущеною головою по передпокою, кілька разів ледь привітавшись зі знайомими. Його ходи не чули. В м’яких черевиках, немов у панчохах, він безшумно спустився кам’яними сходами повз драгунів, що сиділи навпочіпки або лежали й хропіли, проминув сад, коней, що іржали й тупали копитами, напівосвітлені кімнати і прочинену браму. Ретельно обминав розкидані сідла та збрую. Опинившись за брамою, тихенько свиснув. Підійшов його секретар.

— Доброго ранку, Ґайяре! — мовив Фуше. — Тепер ми знову трохи міністр поліції. Він здатний лише воювати, а не робити політику! За три місяці я буду могутніший за нього! — і показав пальцем на палац за своїми плечима.

— Тепер тут знову немов військовий табір, — мовив Ґайяр.

— Тепер тут знову немов війна, — уточнив міністр.

— Авжеж, — погодився Ґайяр, — але немов програна.

Вони пішли по вулиці поряд, як брати, і занурились у нічний туман, що був наче рідний їм і невдовзі поглинув їх.