Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

Час біг невпинно і видавався імператорові швидшим, ніж будь-коли раніше в його житті. Інколи його опановувало прикре відчуття, ніби час уже не кориться йому, як давніше, як багато років тому. «Багато років тому!» — проказав він уголос і заходився рахувати, і заскочив себе на тому, що почав думати й рахувати, як старий дід. Давніше він сам визначав і спрямовував плин годин, які мали його міру та повноту й утверджували в багатьох частинах світу його ім’я і могутність. Сьогодні імператорові корилися, можливо, тільки люди, натомість час утікав від нього, розпливався і розмивався, тільки-но він прагнув схопити його. Можливо, й люди вже не коряться йому! Він лишив їх тільки на мить. Кілька коротких місяців вони не відчували його погляду, що приборкував і вабив, твердого і улесливого потиску його руки, грізного і ніжного, гнівного і чуттєвого поклику його голосу. Звичайно, вони не забули його, — хіба можна забути такого, як він? — але відвикли від нього. Вони жили без нього, чимало навіть проти нього, і то в порозумінні з його ворогом королем. Люди вже звикли жити без нього. Імператор сидів сам між численних і часто змінюваних людей і друзів. Невдовзі приїхали його брати, сестри, мати.

Час минав, ставало ясніше і тепліше, весна в Парижі буяла і пишалась, скидалася майже на літо. В саду Тюїльрі пурхали дрозди, вже обережно й поволі поширились пахощі бузку, імператор, гуляючи самотній у саду, заклавши руку за спину і опустивши очі в жорству доріжок, не раз увечері чув солов’їв. Весна вже утвердилась. У такі години імператор думав, що він усе життя так уважно стежив за вічною зміною пір року, що набув звичку відчувати сприятливі або несприятливі нагоди, прихильні або неприхильні обставини, зичливий або ненависний настрій природи, відчувати, які накази виконано згідно з його наміром, а які витлумачено хибно. Земля була територією, небо — союзником або супротивником, пагорб — пунктом спостереження, долина — пасткою, струмок — перешкодою, гора — прикриттям, ліс — засадою, ніч — спочинком, ранок — нападом, день — битвою, а вечір — перемогою або поразкою. Так просто було давніше. «Багато років тому!» — думав імператор.

Він повернувся в палац. Хотів побачити портрет сина. В неспокійні години імператор тужив радше за своєю дитиною, ніж за її матір’ю. Імператор був незвичайним витвором та поріддям свавільної природи і водночас, здавалося, змінив її закони, бо був немов не дитиною свого роду, а батьком своїх предків. Його предки жили завдяки його імені. Але природа мстива, він знав про це. Дозволивши імператорові надати блиску предкам, вона була змушена відмовити йому в нащадках. «Моя дитина! — думав імператор. Він думав про сина з ніжністю батька, матері і дитини. — Моя нещасна дитина! — думав імператор. — Він мій син, то, мабуть, і мій спадкоємець? Невже природа така зичлива, що повторить такого, як я? Я народив його, він народився для мене. Я хочу бачити його».

Імператор дививсь на портрет, кругленьке личко римського короля. То було жваве, опецькувате дитя, яких тисячі, здорове і невинне. Його лагідні очі довірливо дивилися назустріч ще не відомому, страшному, прекрасному і небезпечному життю. «Це моя кров! — думав імператор. — Йому вже не доведеться завойовувати, але він повинен мати змогу утримувати. Я б давав йому добрі поради... Я не можу побачити його!..»

Імператор відступив на два кроки. Було надвечір’я, крізь відчинене вікно в кімнату заходили сутінки і повільно стелилися вздовж стін. Темні одяганки імператорського сина непомітно розчинилися в них. Блідо світилося тільки його рідне і дуже далеке личко.

На столі стояв пісковий годинник з відшліфованого берилу. Через вузеньку шийку сіялася жовтувата тонесенька цівка піску, невпинно спадаючи в нижню колбу. Отож імператор усякчас мав перед очима свого ворога — час. Інколи він задовольнявся тим, що перевертав годинник, перше ніж вибігав пісок, — дитяча гра. Імператор вірив у таємниче значення дат, днів, годин. Він повернувся двадцятого березня. Двадцятого березня народився його син. Двадцятого березня він колись наказав розстріляти свого невинного ворога — герцога Енґієнського. Імператор мав добру пам’ять. Мертві — так само. Скільки ще часу потребують мертві, щоб помститися?

Імператор чув плин годин і під час розмов із міністрами, друзями та радниками, і тоді, коли народ під вікнами надворі вигукував радісні заклики. Терплячий, розмірений і монотонний голос годинника був гучнішим за виття і галас юрби. Імператор любив його більше, ніж голос народу. Народ — ненадійний друг, час — вірний надійний ворог. У вухах імператора ще лунали ненависні крики, коли десять місяців тому, розбитий і безсилий, він покидав країну. Кожен радісний вигук юрби болісно нагадував йому про всі ненависні вигуки іншого тлуму.

Ох, він усе-таки мусить утримувати тих, хто вагається, навіть у брехунів створювати враження, ніби вони не брешуть йому, навіть нелюбим засвідчувати, ніби він любить їх. Він заздрив своєму ворогові, старому і незграбному королю, що втік від нього. Король урядував ім’ям Бога і підтримував мир завдяки своїм предкам. Натомість він, імператор, змушений воювати. Він тільки генерал своїх солдатів.

Був лагідний квітневий ранок. Імператор покинув палац. Він їхав верхи по місту в сірому солдатському плащі, на білому коні, в бойових і все-таки вишуканих чоботях із м’якої юхти, на яких поблискували срібні остроги, вправний і небезпечний, у чорному капелюсі на опущеній голові, що вряди-годи несподівано смикалась угору, немов імператор раптом виходив із глибокої задуми. Він їхав ступою. Кінь розмірено й тихо вицокував на камінні. Людям, які бачили, як їде імператор, у тупоті копит білого огира вже вчувався розмірений і люб’язний поклик тих небезпечних барабанів, які закликають на війну. Люди зупинялися, скидали капелюхи і кричали: «Хай живе імператор!» —