Читати книгу - "Клеркенвельські оповіді"

враження особи роззявкуватої та суперечної.

— Милість Матері Христової протнула мені серце, — сказала вона йому одного разу. — Вона явилась мені та звеліла заспівати «О Alma Redemptoris mater».[16]

— Але дама Агнеса каже, що тобі сняться лише прокляті Принаймні, так ти їй сказала.

— Я не можу більше обговорювати цю тему. Я вчу свою пісню, але не знаю нотної грамоти.

І вона знову почала волати до Покутниці.

Під час іншої зустрічі вона передрекла вогонь і меч, але наступної ж миті заголосила про прийдешню благодать. Екзорцист не зміг розтлумачити її слів; єдиною його порадою було зачинити її в монастирі та в жодному разі не дозволяти залишати його стіни.

Через три тижні після замітання церкви на вулицях заговорили про черговий надзвичайний випадок. Раптом в абатстві почули гучні та протяжливі крики канторки. Коли всі збіглися до капітулу, де вона стояла, то побачили кількох черниць, які лежали на підлозі, розкинувши руки у формі хреста; навкруг по колу стояли дерев'яні та кам'яні фігурки Діви з запаленими свічками між ними. Монашки глухими голосами виспівували антифон «Media vita in morte sumus»; канторці здалося, що вони співають сумнозвісний гімн «Revelabunt celi miquitatem ludi», котрий використовувався як закляття. Тому вона й закричала. Тоді одна черниця підвелася на ноги та жбурнула у своїх допитливих і переляканих сестер свічкою; інша тричі вкусила світоч із оситняку на знак прокляття. Побоюючись що невдовзі вся община стане одержимою, абатиса наказала замкнути всіх винуватиць у підвалах.

* * *

Саме наступного після цього неприємного інциденту ранку дама Агнеса де Мордон увійшла до писаного покою з сестрою Ідонеєю та назвала Кларису «матір'ю брехні».

— Ти завдала нам багато прикрості, — продовжила вона. — Немовби поміж нами пробігайся свині.

Клариса пильно подивилася на груди Агнеси.

— Кільце на черниці — мов кільце у свинячій рийці.

Абатиса стримала бажання огріти дівчину по голові.

— Ти оступаєшся у словах своїх, Кларисо. Ти хибиш.

— Ні. Я на твердій землі.

— Тоді молися про своє спасіння, донько моя.

Тут Клариса впала на коліна.

— Благаю Марію, Святу Богородицю, аби п'ять ран її единородного Сина явилися знову.

Агнеса глянула на неї з неприязню. Вона підозрювала, що в поведінці юної черниці криється чимало хитрощів, але довести цього не могла.

— Вони з'являться у п'яти ранах міста, коли воно буде піднесено в благодать.

— Ти мовиш із темниці.

— У Лондоні буде п'ять вогнів і п'ять смертей. — 3 цими словами Клариса, не підіймаючись із колін, почала співати: -

Й коли прийшла до Марії в дім, Де раніше молитви лунали, Вечірня змовкла, храм святий зник, А черниці всі повмирали.2 * * *

На настійні прохання дами Агнеси Роберт Брейброк, єпископ Лондонський, викликав Кларису до свого палацу в Оль-дерменбері. Роберт був церковником, що розбагатів на бенефіціях, дужим і рум'яним чоловіком, який славився своїми нападами ярої люті. Він змусив черницю чекати в кам'яній комірці біля великої зали, куди, годиною пізніше, її привели до нього на аудієнцію. Він умочував пальці в миску з трояндовою водою.

— Ось та юна черниця, що роджае великі словеса. Oh, ma dame, il faut initier le peuple aux mystères de Dieu.[17] Така твоя пісня? Залиште нас.

Двоє каноніків, що привели її, поспішно залишили залу. Вони стояли під дверима в коридорі з того боку, але не чули розмови — тільки один раз до них донісся сміх.

Коли єпископ і монашка вийшли, рука Роберта Брейброка лежала в неї на шиї.

— Розумна дитина чекає, — сказав він їй.

— Розумна дитина знає власного батька, — відповіла вона.

— Пам'ятай, Кларисо, тепер твій батько — я.

Розділ другий
Оповідь ченця

Одного непогідного ранку через тиждень після бесіди сестри Клариси з Робертом Брей-броком, єпископом Лондонським, випадковий спостерігач міг би побачити фігури двох чоловіків, що міряли кроками клуатр Св. Варфоломія Великого, пріоратської церкви Смітфілда. Вони були захоплені серйозною розмовою і швидко переходили від колони до колони. Один був одягнений у чорну мантію й каптур ченця-авґустинця; на другому була простора одежа з клаптевої шкіри, круг якої обмотаний пасок із символами його ремесла — швайкою та ножівкою. За ними йшов третій, молодший, чоловік із опущеною головою. Можливо, спостерігача «збентежив би той факт, що хоча він ішов просто за ними, вони начебто не помічали його. Звався він Гамо Фулберд.

Гамо уважно прислухався до них.