Читати книгу - "Голодна весна, Іван Іванович Кірій"

щоб прокататися, вона сприймала це як належне.

І ось – колгосп. Скільки було зборів по кутках, які тривали мало не до ранку, скільки суперечок, крику жіночого та плачу – навіщо він нам здався, колгосп, не хочемо, не підемо! Але уповноважені з району наполягали, переконували, твердили своє: треба, колгосп – це ваше щастя, заможне життя. Батько з матір'ю завжди брали мене з собою на такі збори, бо боявся один бути дома, і я все те чув, бачив. Бувало, що витримував збори до кінця, а іноді й засинав, сидячи в матері на руках, і додому мене приносили сонного.

Кожні збори кінчалися тим, що хтось із селян таки подавав заяву до колгоспу. Чи то свідомо, чи не витримував уже більше сидіти на тих зборах. А збирали щоразу тих, хто ще не записався до колгоспу, й умовляли, й погрожували.

Нарешті прийшла черга й до нас. Мати, як і всі жінки, в одну душу: я не хочу, а батько помовчав-помов-чав, подумав-подумав і сказав:

– Хочеш не хочеш, Тетяно, а мусимо. – Підступив до столу, де сиділи уповноважені по колективізації, написав заяву й віддав їм.

А через день чи два, повернувшись із колгоспної контори, куди його викликали, батько повідомив нам з матір'ю:

– Завтра маємо здати в колгосп Сіру з возом і збрєю й овець. Все усуспільнюється.

Мати в плач, я теж. Мені стало дуже жаль Сірої, я не уявляв, як ми будемо без неї. Ось тоді й запитав, плачучи, батька:

– А навіщо, тату, колгосп, навіщо Сіру й овець усуспільнювати?

На це моє запитання й не зміг відповісти мені батько, сказав:

– Не знаю, сину.

Мене це здивувало. Як же так? Все батько знає, а цього – ні. Я був упевнений, що він повинен знати геть усе на світі. А виходило – ні. Чи, може, не хотів мені сказати?

Вдруге я не став його перепитувати, так і залишилось тоді те усуспільнення для мене незрозумілим.

Ранком наступного дня батько запріг нашу Сіру у воза, склав на нього сіно, яке вона не доїла за зиму, прив'язав зверху вірьовкою, щоб не розструсилося.

– Ну, Сіра, – підійшов до кобили, обняв за велику голову. – Давай прощатися. Послужила ти нам чесно, спасибі. Ми тебе не обіжали. А коли що не так – звиняй. Тепер ти колгоспна, усуспільнена. Як там тобі буде – не знаю, а нам без тебе – погано. Прощай. – І поцілував Сіру в лоб.

Кобила, ніби розуміючи свою біду, пильно дивилася великими блискучими очима на батька, не зворухнувшись. Батько не витримав її погляду і, мабуть, щоб не просльозитись, одвернувся.

Ми з матір'ю стояли поряд і плакали. Мати голосно, я тихенько.

А на небі яскраво сяяло сонце, стояв погожий березневий день.

– Не плачте, годі вам, – повернувся до нас батько, а в самого очі вологі. – Поїду я, а потім овець одженемо, – до матері. – Одчиняйте ворота!

Ми з матір'ю відчинили. Батько смикнув Сіру за віжки: «Но-о!» А вона ні з місця.

– Но-о, Сіра! – смикнув батько віжки вдруге.

Стоїть кобила.

Мати знову в плач.

– Та вона ж, бідна, не хоче у той колгосп!

І справді, мабуть-таки, не хотіла, відчувала щось недобре. Стояла мов укопана і тільки вухами пряла.

Тоді батько звернувся до неї лагідно:

– Ну, Сіренька, рушай, поїдемо. Нічого не зробиш, треба.

Аж тоді Сіра нехотя рушила з двору. Я стояв збоку і бачив: очі в неї з блискучих стали сумні-сумні.

Повернувся батько додому не скоро, аж під обід. Ми ледве діждалися його з матір'ю. Засмучений, почорнілий.

– Здав? – мати до нього.

Махнув рукою:

– Здав.

– Як там вона?

– Не питай. Так жалібно дивилася на мене, коли прив'язував у конюшні. А як виходив – заіржала, немов заплакала.

Мати знову в сльози, захлипав і я.

По обіді батько з матір'ю погнали здавати в колгоспну вівчарню овець. Хотів було з ними піти і я, але вони не пустили, звеліли сидіти вдома.

– Надивишся ще цього колгоспу, – сказав батько.

Відтоді батько втратив спокій. Ходив похмурий, насуплений, часто курив, довго й хрипло кашляючи, не брався дома ні за яку роботу. І кожного дня вранці, до снідання, кудись раптово зникав.

Одного разу я запитав його:

– Куди ти щоранку ходиш?

– По ділу, – відповів неохоче.

Поснідавши, знову одягав свій старенький кожушок, чорну смушкову шапку, яку сам пошив, і вже казав нам із матір'ю:

– Піду в колгосп, може, новину яку почую.

Іти в колгосп, це означало – в контору колгоспу, де завжди тоді збиралося багато людей, вели жваві розмови про той же таки колгосп.

Якось, коли батько пішов до контори за черговими новинами, я звернувся до матері:

– Мамо, а куди він ходить щоранку?

Був певний, що мати знає.

І не помилився. Мати справді знала.

– Та до нашої Сірої. Вичищає з-під неї, чистить її, підгодовує. Лушпиння бурякове їй носить, оберемочок сіна, що залишилось трохи на сараї. Стала худнути, казав, закошлатіла. Звели ж їх в одну стайню з усього села, хіба доглянуть конюхи кожну, як дома. Та й годувати нічим, надголодь стоять.

«Так он воно що!» – подумав я й вирішив стати батьковим помічником.

Другого дня вранці прокинувся разом з ним і теж став одягатися.

– А ти це куди так рано? – поглянув він на мене здивовано.

– Піду з тобою, помагатиму нашу Сіру порати.

Але батько не дозволив.

– Ні до чого це тобі, – сказав.

Як я не просив – не поступився.

А через кілька днів він повернувся з «колгоспу» пізненько ввечері повеселілий і повідомив нам з матір'ю, що із завтрашнього дня йде працювати на стайню конюхом. Сам попросився на правлінні, і його призначили.

– Скучаю я за нашою Сірою, – зітхнув. – І вона за мною. Як виходжу із стайні, повертає голову й ірже. От і поратиму тепер її, інших коней, щодня буде в мене на очах.

Проте недовго побув батько конюхом. Годувати коней не було чим, в конюшнях тісно й мокро. Коні, розповідав вечорами, худнули на очах, стояли перед порожніми драбами, мов скелети. А потім на них напала якась хвороба, й вони почали гинути. В селі пішли чутки, що хтось їх потруїв. Загинула й наша Сіра. Плакала мати, плакав я. Не витримав, дивлячись на нас, і батько, витер сльози з очей. Й другого ж дня покинув конюшню. «Не хочу!» – заявив колгоспному начальству.

И став ходити на різні роботи